Зенітка
Шрифт:
Доісторичний струмент
Юрко Лоза, машиніст врубової машини і комсомолець, русявий і веселий хлопець, коли зустрічав було пенсіонера Івана Федоровича Вернигору, потомственого й почесного вибійника, що «всього тільки» 54 роки пропрацював на шахті, — так Юрко Лоза (між іншим — рекордист!) підкидав кашкета й гукав весело:
— Старикам почот!
— Здоров, здоров! — одказував Іван Федорович й привітно усміхався.
Юрко підбігав до Івана Федоровича, тис йому міцно руку і обов'язково закидав:
— Ні, хоч що ви там собі кажіть, дєдушко, а врубова машина — не обушок… Доки ви своїм обушком тяп-ляп, — я своєю врубівкою тонну та тонну, тонну та тонну. Так чи не так?
— Так-то воно так, а проте не кепкуй, Юрку, з обушка. Обушок своє діло зробив… Та ще подекуди й робить… Тільки ви, молодь, щодо обушка — слабка гайка…
— Ну, вже й слабка…
— А що, скажеш, — не слабка?
— Доісторичний струмент…
— Історичний який знайшовсь!? А спробуй доісторичним, як воно в тебе вийде?!
Отак було Юрко з Іваном Федоровичем при зустрічі обов'язково потримаються…
А треба вам по секрету сказати, що Іван Федорович дуже Юрка любив, а Юрко, як не зустріне днів зо два Івана Федоровича, — обов'язково постукає у його вікно:
— Чому вас не видно, дєдушка? Обушка нагострюєте, чи що?
— Ні, з врубівкою твоєю цілуюся!..
Це так було до війни…
А як німці захопили шахту, Юрко Лоза нищив фашистську погань, бувши комсоргом у партизанському загоні, а Іван Федорович цілими днями сидів біля вікна, сумно дивився на вулицю і, коли повз його двір проходила ворожа каска, люто стискав кулаки…
І завжди біля нього на лаві лежав його старий і вірний товариш — обушок…
Ганна Петрівна, дружина Івана Федоровича, поралася біля печі, прибирала в хаті… І все мовчки, все мовчки. Іноді тільки глибоко зітхала.
Сумною, чорною завісою обіп'яло всенький Донбас, а разом із ним і ту шахту, де ціле життя пропрацював Іван Федорович Вернигора і де становив рекорди машиніст врубової машини, комсомолець Юрко Лоза.
Одного осіннього вечора до хати Івана Федоровича вскочив захеканий Юрко:
— Заховайте!
Іван Федорович миттю одімкнув у присінку чуланчика й упхнув туди Юрка.
Ганна Петрівна присунула до дверей чулана діжку з водою.
Тільки-но вони приховали Юрка — грюк у двері…
Влетів до хати розлютований гітлерівець:
— Де партизан?
— Нема в нас ніякого партизана, — одказав Іван Федорович.
Фашист одіпхнув Івана Федоровича й ударив прикладом Ганну Петрівну…
Огледівши хату, він вискочив у присінок, перекинув діжку з водою й рвонув двері до чулана.
Іван Федорович вхопив обушок, вийшов у сіни, і, коли гітлерівець, націлившись, присів вибити двері прикладом, Іван Федорович махнув обушком так, як він махав ним у забої 54 роки підряд…
Був живий німець колись…
І не в Дрездені, і не в Мюнхені догнивав він, а в старому, давним-давно забутому шурфові, куди спровадив його Іван Федорович укупі з урятованим Юрком…
Як відбудували після фашистської навали шахту, Івана Федоровича щоранку можна було бачити біля прохідної, — 73 роки його не лякали, і обушок на його плечі аж вилискував…
Юрко підходив до Івана Федоровича і тис йому руку:
— Доброго ранку, дєдушко!
— Здоров, Юрку! Як здоровля?
— Дякую! Пошли, доле, обушкові вашому многая лєта!
— А врубова?
— Врубова, дєдушко, у забої машина дорога, а біля чулана нею замахуватись незручно…
— Так струмент, — кажеш, — доісторичний?
— Ой, дєдушко, історичний! Та ще ж і історія хороша!
— То-то ж бо й є!
Васько, небіж мій
Небіж у мене, — племінник, значить, — єсть.
Кличу я його Васьком, а він мене дядьком.
Прізвище йому не таке, як у мене, бо небіж він мені по матері, — мати, тобто, його сестрою мені доводиться, а його батько, виходить, мою сестру держить.
Двадцятий рік Васькові пішов.
Ну, звісна річ, він у Червоній Армії, в піхоті, в розвідниках, і вже молодший сержант.
І вже в його орден Слави III степені, і медаль «За відвагу», і «Червона Зірка», та до того ще й чималенько подяк од командування.
Хлопець він-таки справді чудесний. І їй же богу, не тому він чудесний, що мій племінник.
Ну, вже що веселий, ну, вже що дотепний, — ну, не було в нашому селі другого такого, й квит.
І на гармонію грає, і на скрипку, і на бандуру…
І співає, і танцює. Та як танцює! Там так танцює, що навіть баби до клубу почали вчащати, щоб тільки на нього подивитись.
І польки, і краков'яка, і гопака, і руського, і лезгінки, і фокстрота, і румби, і тустепа…
Бабі нашій тільки тустеп чогось не до вподоби був:
— Не круткий, — казала, — танок! Та й назва якась така чудернацька! «Ти в степ»! У хаті, — каже, — танцюють, а «Ти в степ» звуть…
І у волейбола грав, і в футбола — такий форвард, що хотіли вже якраз перед війною в обласну команду забрати.
Пам'ятаю, було йому років із вісім, я йому м'яча подарував. Він першим ударом збив бабі очіпка. І на що вже баба прудка була, а не впіймала — втік.
Не хлопець, одне слово, а всі чотири правила з арифметики.
Ну, як і у всякого такого хлопця, звичайно, є в нього й Оленка. І Оленка проти Васька не спасує. І очі, і коси, і все інше, що має бути в кожної Оленки, — все в неї на місці, і всього не більше, ніж треба, і не менше, ніж треба.