Зенітка
Шрифт:
— Знову за люльки!
Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке — в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…
— Живий, слава богу! — кум каже.
А Лукерка:
— Був би, — каже, — він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, — угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, — каже, — молодчики!
А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців?
Після такої практики?! Таке й вигадаєте!
— А що тепер поробляєте, дідусю?
— Прийшли наші — я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох… Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!
І погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата…
Пряма наводка
Анікого-нікогісінько не було в бабусі, крім Івасика.
І в Івасика не було ні батька, ні матері, а була в Івасика сама тільки бабуся.
Викохала бабуся Івасика, випестила. І сорочечка завсігди в Івасика чистенька, випрана біленько і червоною заполоччю у хрестики вигаптувана. І волоссячко в Івасика вичесане, і ніжки в нього щовечора тепленькою водицею вимиті.
І як засне, було, Івасик увечері, становиться навколішки бабуся перед царицею небесною:
— Царице небесная, оборони мого Івасика і від недуги тяжкої, і від ока лихого. Один-бо він у мене, однісінький. Спаси його й помилуй! І присноблаженная і пренепорочная! Амінь!
Ріс Івасик. Виріс Івасик.
Уже й десятирічку Івасик закінчує, і в драмгуртку в клубі колгоспному, а найбільше до вподоби Івасикові військовий гурток, і найретельніше вивчає Івасик гарматну справу, артилерію.
А ввечері, було, сидить біля столу Івасик та вголос і вичитує про гармати різні: і про важкі, і про польові, і про зенітні.
А бабуся біля Івасика сидить, на Івасика дивиться, слухає.
— Ой, бабусю, — Івасик усміхається, — слухайте й вивчайте. Щоб знали ви в мене про артилерію все, бо буду я, бабусю, артилеристом, і стидно мені буде, що моя бабуся та в гарматній справі необізнана. Щоб як спитає хто вас про пушку, щоб ви йому все «як з пушки»!
— Де вже мені, Івасику, де вже мені, голубчику!? Читай-читай, любенький. А мені й те серце радує, що біля тебе я, Івасику!
— Ось слухайте, бабусю! Пряма наводка — це коли приціл на об'єкті. Суне ворог, а ви орудіє прямісінько на його… Бах! — і ваших нєт!
— Кого, Івасику, «ваших»?
— Ваших? Ворога нема! Бах — і ворог у клоччя! Пойняли, бабусю? Прокажіть!
— Та бог з тобою, Івасику! Хіба мені воюватися!?
— Прокажіть-прокажіть!!
— Пряма наводка — це коли — бах! — і ваших нєт! У клоччя!
Пригорне Івасик бабусю до себе, притисне:
— Ах, ви ж наводчик мій! — заливається.
Загриміла Велика війна Вітчизняна.
Як ішов Івасик у Червону Армію, обнімав бабусю, до грудей пригортав, цілував…
— Не жалій, Івасику, ворога, а жалій себе! Не бережи, Івасику, ворога, а бережи себе!
— Е, бабусю, хіба ж артилеристи плачуть?
— Не буду, Івасику, не буду!
— Артилеристи: бах! — і ваших нєт! Пам'ятаєте?
Залізним чоботом поганим топче фашист землю України Радянської.
Уже й у бабусиному дворі по курнику та по хлівах гітлерівець нишпорить.
Нема вже в бабусі пари її овечок, нема підсвинка, нема й п'ятірки курочок, — самий тільки півничок і залишився: заховала його бабуся під припічком, соломою заклала.
Побіліла бабуся, налилися тугою очі…
Сумні, тужні, чорні два роки фашистського панування.
Придавили вони бабусю, приголомшили, аж поменшала вона, зігнулась.
Два роки чорного туману.
І раптом світлий промінь:
— Наші наближаються! Німців б'ють! Німці тікають!
Погарячішали у бабусі очі, посвітлішало обличчя, розпрямлятися почав згорблений бабусин стан.
Ближче, ближче наші…
Заметушилося фашистське гайворіння у бабусиному селі. Бігають, людей у німецьку неволю хапають. Тортури… Розстріли…
Аж ось наші вже в сусідньому селі.
Тікають німці з бабусиного села.
Востаннє по хатах гасають, грабують, б'ють, палять…
Ускочив і до бабусі в хату єфрейтор. Хижими очима по хаті бігає. Шугає під піл, на піч, під піч.
Шугнув рушницею під припічок — вилетів з криком з-під припічка бабусин півник.
— А-а-а! Донерветер!!!
Згріб півника, давить.
Терла бабуся сіль у макітрі. Зайнялося в бабусі під серцем, запекло. Аж затремтіла вся.
Промайнуло на думці:
«Пряма наводка — це коли приціл прямісінько на ворога. Бах! — ваших нєт!»
Махонула макогоном і фашиста просто в лоб — бах!
Він тільки:
— Вас-вас-вас-вас!
Та й посунувся під лаву. Двічі позіхнув і замовк.
Увійшли в село наші.
Оглядав у бабусиній хаті мертвого фашиста лікар. Подивився і каже:
— Смерть од пролома голови тупим оружієм!
А бабуся:
— І лікар, а не вгадали. Не від пролома голови, а від макогона, прямою наводкою. А орудія справді не дуже гостра, тупа орудія — макогон!