Зенітка
Шрифт:
— Сам оголошу!
Секретарка вискочила з кабінету, миттю до телефону передавати наказ і на радіо, і на телеграф про підноворічне всечортяче збіговисько.
Занепокоєння в пеклі почалося після того, як почали туди прибувати з шибениць чемпіони Освєнціма, Дахау, Бельзена, Майданека і т. ін.
Коли вони появилися в цехах старезного-престарезного пекла, вони прогулювалися поміж казанами, пательнями, пекельними пічками та багаттями, іронічно посміхались:
— Оце пекло? Ха-ха! Оце — тортури? Хо-хо! Оце пекельні муки?! Хе-хе!
Реготалися вони страшно! Аж за животи бралися та реготалися:
— Ех ви! Чорти називаєтесь?! Сатанята ви наївні! Дияволятка ви! Оце у вас називається печі?! Оце у вас називається вогонь?! Діти ви, діти! Не бачили ви освєнцімської пічечки!! Не бачили ви майданівської установочки?! Почекайте, ось після Нюрнберзького процесу ідеологи наші прибудуть, — ми вам тоді покажемо, яким має бути пекло!
— Так ви ж самі й мучитиметесь у тім пеклі?!
— Ха-ха! — хахакнула медхен Ірма.
— Як то так «ха-ха»?! — скипів начальник над усіма пекельними сковородками, старий, досвідчений сатана, що за своє життя засмажив мільярдів з десяток грішників. — Як посаджу на сковородку, тоді хахакнеш!
— Побачимо, хто кого посадить! — багатозначно примружила очі медхен Ірма.
Всі одразу зрозуміли, що щось таке затівається.
Негайно ж повідомили про такі балачки самого Вельзевула.
І ото з того часу Вельзевул замислився, замкнувся в кабінеті і все думав.
Вельзевул — не дурень.
Він прекрасно розумів, що його пекло, його пекельні муки й тортури проти фашистських мук на землі ніщо, і що всі грішники глузуватимуть тепер і з нього, і з його комбінату, і що з приїздом до пекла фашистів сором і глум упадуть на його стару диявольську голову…
От він і думав, як би запобігти цій катастрофі…
Багацько було планів у його сивій чортячій голові, та старий диявол знав, з ким він справу має…
Знав він діла і Герінга, і Ріббентропа і фон Паппена, і всіх інших розпроканалій, і в глибині душі своєї сам із себе насміхався:
— Ну, куди мені?! Хіба я зможу?!
Дивився на себе в дзеркало і смутно хитав головою:
— Пора, діду, на покой!
А, заспокоївшись, подумав:
«Хіба, може, дати по п'ятаку Скоропадському, Коновальцеві, Бандері та іншим гестапівським запроданцям із українців, — може, вони визволять?! Спробую! За гроші вони все зроблять…»
Оце, власне, й було основним питанням порядку денного підноворічного всечортячого збіговиська!
Заспокоївся трохи Вельзевул і повеселішав.
— Може, — мовляв, — ще поживу!
Але в цей час убігла до кабінету секретарка:
— Нещастя, ваша диявольська екселенція!
— Що таке?
— Харон утопився! Прив'язав до шиї камінь і шубовснув у Стікс! Залишив записку: «Прощавайте! Не хочу я фашистську та українсько-німецьку погань у пекло перевозити! Пропало пекло! Харон».
— Чесний був дідуган! Пекло йому підземне! Наше пекло, не фашистське!
Сильно дуже вразила ця подія Вельзевула. Харон не витримав! Тисячоліттями перевозив людей у пекло, а от не витримав!
— Кепська справа! Лиха ознака! — зітхнув Вельзевул.
Дав наказ секретарці:
— Влаштувати паром, хай самі переїздять! Бо коли Харон не витримав, то хто ж витримає?!
Всечортяче збіговисько якраз оце відбувається. Про його наслідки повідомимо о 12 годині ночі 31 грудня 1946 року.