Чтение онлайн

Одна з маленьких потвор у клітці піднесла догори якийсь металевий предмет, і зненацька на покришці клітки й на даху повітки з’явились дірки зі звуглілими краями.

«Гадаємо, — телепатували створіння, — дах неважко буде полагодити».

Промисловець відчув, що більше не здатен зосередитись на передаванні думок. Він обернувся до Астронома:

— І маючи отаку зброю, вони дозволили схопити себе й ув’язнити? Не розумію.

І одержав спокійну відповідь: «Ми не скривдили б дітей представників розумної раси».

Смеркалося. Промисловець навіть і не помітив, що пропустив вечерю.

— Ви й справді вважаєте, що корабель злетить? — поцікавився він у Астронома.

— Певний, якщо вони так кажуть. Сподіваюсь, їхнього наступного візиту доведеться не так-то вже й довго чекати.

— І коли вони повернуться, — енергійно підхопив Промисловець, — я, як і було домовлено, виконаю свої зобов’язання. Більше того, зроблю все можливе й неможливе, щоб їх визнав світ. Можна лише захоплюватися істотами, які не скривдять дітей, хоч би як їх на це підбивали. І знаєте… мені не хочеться цього казати…

— А все-таки?

— Наші діти. Ваш і мій сини. Я майже пишаюся ними. Уявіть лише, схопити цих істот, годувати чи принаймні намагатися нагодувати їх, переховувати. Ну й зухвалість! Рудий сказав, то була його ідея: завдяки їм одержати роботу в цирку. Тільки уявіть!

— Юність! — відказав Астроном.

— Старт скоро? — поцікавився Торговець.

— За півгодини, — відповів Дослідник.

На них чекала самітна подорож. Решта сімнадцятеро членів екіпажу загинули, і прах їхній лишився на чужій планеті. Вони повертатимуться на пошкодженому кораблі, і керування ним цілком ляже на плечі Дослідника.

— Що за вдалий хід — не зачіпати тих дітлахів! Ми матимемо дуже вигідний контракт, дуже вигідний.

«Бізнес», — майнуло в Дослідника.

— Дивись, як вони вишикувалися, проводжаючи нас. Всі до одного, — сказав Торговець. — Чи не надто близько вони підійшли, як ти гадаєш? На цьому етапі наших стосунків не хотілося б обпалити когось із них при старті.

— Відстань безпечна.

— Ото страхіття, правда ж?

— Досить приємні внутрішньо. Навіть подумки доброзичливі.

— А з вигляду й не скажеш. Надто той, малий, який нас перший знайшов.

— Вони звуть його Рудий.

— Потвора і таке ім’я. Аж смішно. Йому й справді шкода з нами прощатися. До мене лише не доходить чому. Наскільки я зрозумів, він утратив нагоду пристати до якоїсь там організації, але я не доберу, до якої саме.

— До цирку, — коротко відповів Дослідник.

— Що? Яке зухвале чудисько!

— Чом би й ні? А що б робив ти у своєму світі, побачивши такого заброду, як він? Якби знайшов його, сонного, на Землі? З червоними мацаками, шістьма ногами, псевдоподіями й таке інше?

Рудий дивився, як даленіє зореліт. Його червоні мацаки, через які його так прозвали, до останньої миті дриґотіли з жалю за втраченою мрією. А в очах блискотіли жовтаві кристали. Так блищать сльози в очах землян.