Чтение онлайн

— Немає сумніву, все це можна подолати. Привезти з собою запас їжі, збудувати під куполами станції з низьким повітряним тиском, сконструювати спеціальні зорельоти.

— Можна. Та як у вас усе просто! Це дуже нетипово для юної раси. Ясно, що їм не доведеться нічого такого робити. У Галактиці мільйони планет, придатних для життя. Їм непотрібна наша, непридатна.

— А вам звідки знати? Все це знов їхні слова.

— Висновки я зробив самостійно. Кінець кінцем, я — Астроном.

— І то правда. Розкажіть мені дорогою, що ви там збиралися розповісти.

— Так от, сер, уявіть: наші астрономи довго вважали, що є два класи планетарних тіл. Перший — планети, що виникли досить далеко від зірки-ядра їхньої планетарної системи і тому достатньо охолодились, щоб почати затримувати водень. Це великі планети, багаті на водень, аміак, метан. Прикладом можуть бути планети-гіганти на зовнішніх орбітах. До другого класу відносили планети, розташовані так близько до зірки, що через високу температуру велика кількість водню не могла затримуватися. Вони порівняно невеликі, бідніші на водень і багатші на кисень. Цей клас нам добре знайомий, бо саме на такій планеті ми живемо. Наша планетарна система — єдина, яку ми досконало вивчили, отож цілком закономірно було виділяти лише ці два класи планет.

— Наскільки я зрозумів, є ще якийсь?

— Так. Планети з надтвердої речовини, менші за розміром і бідніші на водень від планет, що обертаються на внутрішніх орбітах нашої системи. У нашій Галактиці співвідношення воднево-аміакових і подібних до їхньої киснево-водяних планет з надтвердої речовини за їхніми даними — пам’ятайте, що на сьогоднішній день ними досліджено значну частину Галактики, чого ми, відмовившись від міжзоряних перельотів, зробити не можемо, — десь три до одного. Що лишає їм кілька мільйонів малих планет, придатних для вивчення й колонізації.

Промисловець поглянув на блакитне небо та зелені крони дерев над головою й запитав:

— А наша їм також підходить?

Астроном лагідно відповів:

— До нашої системи вони не зустрічали таких планет. Певно, її розвиток відбувався за якимись особливими законами.

Промисловець трохи поміркував над почутим.

— Отже, ці космічні істоти населяють астероїди?

— Ні, ні. Знов не те. Як вони мені пояснили, астероїди трапляються в одній з восьми систем, та зараз ми говоримо зовсім про інше.

— Але чому ви — астроном — лише цитуєте їхні нічим не підперті твердження?

— Вони не обмежилися голими фактами. Я ознайомився з їхньою теорією еволюції зірок, яка, мушу визнати, набагато вірогідніша від будь-якої з висунутих нашими астрономами, за винятком хіба що якихось уже забутих теорій Передвоєнних Часів. Зважте, їхня теорія спирається на точні математичні розробки й описує саме таку Галактику, яку вони передбачають. Отже, як бачите, їм відкриті всі світи. Вони не зазіхають на чужі планети. Принаймні на нашу.

— Якщо тверезо розважити, ви маєте рацію. Але істоти можуть бути розумними, та нерозважливими. Хіба був якийсь сенс майже дощенту знищувати високорозвинену цивілізацію в атомній війні, причину якої нашим історикам і досі не вдалося встановити? — замислено мовив Промисловець. — Відтоді як скинуто першу атомну бомбу на Східні Острови Сонця, — забув їхню давню назву, — людство усвідомило, що війна матиме лише один кінець. І все одно не зробило нічого, аби його відвернути.

Він звів очі й жваво запитав:

— Куди це ми зайшли? І взагалі, чи не ганяємося ми за власною тінню?

Але Астроном, що йшов трохи попереду, відповів хрипким голосом:

— Не за власною, сер. Подивіться-но лишень сюди.

Рудий та Скіпка непомітно скрадалися за старшими. Дитяча заповзятливість допомагала хлопцям, окрім того, дорослі були надто збуджені й заглиблені в розмову. Зарості, де сиділи діти, трохи заважали добре розглянути знахідку їхніх батьків.

— Ну й ну! Блищить чисто тобі срібло! — вигукнув Рудий.

Але якщо хтось і справді розхвилювався, то це Скіпка. Він схопився за Рудого:

— Я знаю, що воно. Це — зореліт. Тепер ясно, чому батько тут. Він — один з найвидатніших астрономів світу, і твій тато обов’язково викликав би його, якби у вашій садибі здійснив посадку космічний корабель.

— Та про що ти? Татко навіть і гадки не мав, де ця штука. Він прийшов сюди тому, що я сказав, ніби вночі звідси гриміло. Та й нема ніяких зорельотів.

— А от і є. Дивись, он ті круглі штуки — то дюзи. А ото — ракетні двигуни.

— Звідки ти знаєш?

Скіпка спалахнув:

— Читав. У батька є книжки, де про це пишеться. Давні книжки, ще з Передвоєнних Часів.

— Хм-м. От тепер таки брешеш. Книжки з Передвоєнних Часів!

— Мій батько без них як без рук. Він викладає в університеті. Це його робота.

Хлопець підвищив голос, і Рудому довелося його осмикнути:

— Хочеш, щоб нас почули? — роздратовано засичав він.

— Так от, це і є космічний корабель.

— Слухай, Скіпко, ти хочеш сказати, що це — корабель з інших світів?

— Не інакше. Дивись, як мій батько кружляє навколо нього. Ніщо інше його так не зацікавило б.

— Інші світи? Де вони, ті інші світи?

— Скрізь. От узяти планети. Декотрі з них такі самі, як наша. Інші зірки також мають планети. Їх, може, трильйони.

Рудий відчув себе переможеним, знищеним.

— Ти з глузду з’їхав, — пробурмотів він.

— Ну добре, я тобі доведу.

— Гей, ти куди?

— А туди. Запитаю в батька. Може, він тебе переконає. Сподіваюся, ти віриш, що професор астрономії розуміється на…