Чтение онлайн

— Що саме? — спитав він поганою німецькою мовою.

— Відійдімо трохи далі, — сказав Суботін по-англійськи і повільно попрямував до руїн.

Американець слухняно йшов за ним. Вони сіли на руїнах цегляної стіни і почали ділову розмову.

— Мене цікавить тільки оптова операція.

— Що, що саме? — нетерпляче спитав американець.

— Дешеві годинники, панчохи і багато чого іншого, але неодмінно у великій кількості.

— Годинники можу запропонувати зараз, півдюжини.

— Ні, це не мій масштаб. Сотня — інша річ. І саме дешеві, але суму за них ви одержите пристойну.

— Не розумію.

— Все дуже просто. Я роблю свій бізнес в Східному Берліні. Маю справу з радянськими офіцерами. Платять величезні гроші за мотлох.

— Східними марками?

— Цілком зрозуміло.

Розмова завершилася тим, що Суботін все-таки купив ті годинники, які мав американець. Більше того, він заплатив таку ціну, про яку американець навіть не мріяв, вирушаючи робити свій бізнес.

Клуб преси в Західному Берліні містився на верхніх поверхах досить великого будинку. Надземна залізниця проходила врівень з вікнами клубного бару. В різномовний гомін, здобрений вкрадливими звуками піаніно, раз у раз вривався гуркіт поїздів, які проносилися по естакаді. У журналістів була така гра: коли ті, що сиділи за столом, не хотіли слухати когось із своїх колег, який розповідав старі новини або правив теревені, вони хором кричали: «Де поїзд?» І майже завжди в ту ж мить, заглушаючи все, гуркотів поїзд. А про того, що молов нісенітниці, говорили: «Типова надземна».

Павло Ричагов сів до столика, за яким уже сиділи два молодих журналісти.

— Якщо не помиляюся, французи? — спитав Ричагов правильною французькою мовою.

— Вони, — холодно відповів один з французів.

— Допоможіть своїй молодшій сестричці Бельгії, — ніби не помічаючи його незадоволення, сказав Ричагов. — Я тільки-но з Брюсселя. Приїхав на три дні. Потрібна хоч маленька сенсація. Моя газета горить.

— Тільки й того? Берлін — місто сенсацій.

— Колеги дорогі, одну маленьку, в кредит! — Ричагов по жебрацькому простягнув руку.

Французи є французи. Вони люблять веселих, відвертих людей. Ричагов одразу їм сподобався, і незабаром за столом уже точилася невимушена розмова.

— Ні, сестричко, в нас ти на сенсацію не розживешся. І запам’ятай: Берлін — місто застарілих сенсацій. Самі от сидимо й обговорюємо, чим би здивувати бабусю Францію.

— Хоч що-небудь… Горить газета.

— Теж, сестричко, не новина. Ми від своїх шефів одержуємо кожного дня по дві істеричні телеграми. Вимагають двісті рядків щоденно для першої шпальти про жахливе життя в Східному Берліні. Наймодніша тема! А народ, читаючи це, плюється.

— Може, ви передаєте нецікаве? — спитав Ричагов.

Французи перезирнулись і розреготалися.

— Сестричко, ти або наївна, або хитра… — погрозив один з них пальцем.

— Не розумію… — Ричагов знизав плечима. — Адже там, на Сході, справді жорстока диктатура росіян.

Журналісти знов перезирнулись, але вже не розсміялися. Один з них спитав:

— Ти, сестричко, часом не ведеш у своїй газеті весільну хроніку?.. Ну-ну, тільки не треба гніватись! Але факт — ти ж не знаєш, що таке політика. А вона, сестричко, плутана і загалом нечиста справа. Ти кажеш — там диктатура росіян. А тут що, по-твоєму? Райські кущі, заселені співучими ангелами?

— В усякому разі, — похмуро сказав Ричагов, — тут я бачу життя, до якого звик у себе вдома. А там — порядки, привезені з червоної Москви.

— А ти, сестричко, спитай при нагоді в самих німців: які порядки їм більше до вподоби?.. Не розумієш? А знаєш про наш вірний кореспондентський барометр? Чим настійливіше шеф вимагає від тебе ганьбити якусь країну, тим, значить, у цій країні життя краще, ніж у тій, де друкується дана газета. Ну, а про росіян… — француз махнув рукою. — Тут пиши тільки погане, ніколи не промахнешся. Особливо зараз, коли наш милий західний світ робить у Німеччині дурницю за дурницею.

— Чи не попав я часом за стіл комуністів, — посміхаючись, занепокоєно опитав Ричагов.

— Не бійся, сестричко. Комуністи сюди не ходять.

— Але про що мені все-таки написати в газету? — помовчавши, спитав Ричагов.

Обидва французи ніби за командою знизали плечима.

— Я чув по радіо, що від росіян утік якийсь офіцер. З цього можна зробити сто п’ятдесят рядків плюс фото?

Обидва журналісти знову мов за командою розвели руками. Один з них зітхнув.

— Не вийде. Тут містери щось темнять. Навіть наші американські колеги не можуть нічого про нього дізнатися. З поважним виглядом говорять: «Це перебіжчик особливий». Дурниця! А взагалі ці перебіжчики — м’ясо з душком. Тікають, як на підбір, дуже нецікаві типи. Іноді здається, ніби червоні відбирають всяку погань і женуть її сюди. Напишіть про це — от вам і буде сенсація.

Французи реготали. Разом з ними сміявся і Ричагов. Потім він спитав:

— А може, саме в тому, що вони його ховають, і криється сенсація?

— Облиш, сестричко, надію. Одно з двох: або цей перебіжчик цілковитий ідіот і його не можна показувати прес-конференції, або він знає трохи більше, ніж інші, і зараз янкі доять його з чотирьох дійок. А вже потім, видоєний, він почне паплюжити радянські порядки і запевняти, що російські генерали їдять на сніданок німецьких дітей. Якщо хочеш, я можу зараз же продиктувати тобі все, що він скаже. Мою газету аж ніяк не можна запідозрити в палкій прихильності до червоних, але навіть вона припинила друкувати це сміття… Мабуть, сестричка тільки що приїхала?