Чтение онлайн

Маруся. Про твоє слово гірке та палке! Про твої речі гострі-уїдливі!

Василь. Бач, куди вона гне… Звісно: правда в вічі коле.

Маруся. Не про те я, Василю, кажу; не про правду святу. А про твоє серце зле та недобре.

Василь (зітхнувши). Ну, ще його, Марусю, ніхто не куштував, щоб довідався, чи добре воно, чи ні.

Маруся. Видно й так, чим воно дише.

Василь. Дише воно тим, чим другі надишуть. Цибулею надишуть - цибулею дихатиме, а часником - то й часником; а часом буває і стрюкуватим перцем.

Маруся. Та, мабуть, там у тебе у грудях не серце, а стрючина з перцю!

Василь. Поздоров, боже, можних та заможних, вони таки вигріли ту стрючину, що вся, мов кров’ю обкипіла, так почервоніла.

Маруся. У тебе все можні та заможні!

Василь. Кому тепло, то не кричатиме, що холодно.

Маруся. А тобі чого недостало?

Василь (глянувши на неї). Мені? (Усміхається). Мені їсти хочеться.

Маруся. То не їси хіба?

Василь. Їм же, бач; і зараз їм. Тільки ситий голодному не товариш!

Маруся. Тобі б уже, Василю, гріх таке і казати, як тобі у нас не добре?!

Василь (похнюпивши голову). Оце то те й є, що базікала стара до смерті, поти й словом подавилася!

Маруся. А що ж, може, неправда?

Василь. Та правда ж, правда. Чи не в Шкандибенка її позичила? Он у його матері ще тепліша!

Маруся. Ну чого ти у їх уївся? Чого ти у їх узлився? Що, вони тебе чим зачіпають?

Василь (хижо зареготавшись). Ага! і в тебе обізвалася господарська кров! Е-е, воно, бач, так: яблучко від яблуньки недалеко відкотиться.

Маруся. Ти все одно та одно плещеш: можні та заможні! господарі та дуки! Вони, може, про тебе і не чули ніколи, а ти все одно: вороги та напасники!

Василь (махнувши рукою). Мовчи, глуха, - менше гріха!

Маруся. А я тобі другу приказку скажу: як вовка не годуй, а він все в ліс дивиться.

Василь. Свята правда! Такий з неї холодному кожух теплий, що аж мороз поза спиною ходе.

Маруся. Тебе не переговориш.

Василь. Не шкодуй за ним, небого: то було голодне та вбоге! (Перехрестившись, виходе).

Маруся. Чудний та дивний мені оцей Василь! Все тих можних та заможних лає, на свою долю нарікає… І все йому не так, все не по його… Чого йому хочеться? Чого недостає? Щастя йому бажається? Воно за ним само гониться; хто ж винуватий, що він не баче, де його шукати? Шукає там, де його не було і немає… Хіба сказати йому? Хіба навести його на його?.. Як же йому сказати, як навести, коли він зо мною завжди отак, як сьогодні, говоре?.. Гріх сказати, щоб він недобрий був до мене… Недугувала раз я; так - хвороба якась напалася… Рідна мати не ходила так біля мене, як він падав! І вкриє мене, і розкриє; свіжої води біля мене постанове; надвір виведе, проти сонечка ясного посаде… Розговорює мене та втішає… З того безталанного часу я сама не знаю, що зо мною сталося… Не любила я його змалку за те, що був такий шустрий та насмішкуватий, а з того разу він став мені такий любий!.. Тільки всього то раз і було! Вичуняла я - знову він став давнім Василем… А я вже думала… Господи! чого я тільки не передумала?.. Та все по-дурному; все те, як сон, розіходиться… Думала, може, він хоч Наталю кохає… Не раз підслухувала їх розмову… Вона йому - як у вічі не вскочить; а він - все однаково, от як зо мною: більше веде насмішкувату та ущипливу розмову… А щось непевне у його на душі; щось у серці його коїться… Недаром і Наталя так турбується об тому… Та скритний же який! Нікому того не покаже, не признається.

Кнур, Кнуриха і Лимериха увіходять, Лимериха трохи випивши.

Кнур. А що, діждалася нас, дочко? Забарили ми тебе? Еге, буває… Буває, що й ти нас підожди. Сумуєш одна?

Маруся. Ні, тату. Чого мені сумувати? Я ось - шию.

Лимериха (до Кнурихи). І така, я вам скажу, самохітня та самовільна! така устряла та упряма, - хоч ти їй кіл на голові теши, а вона - все одно: не піду та й не піду!

Кнуриха. А ви на неї не дуже і налягайте. Ви таки і попустіть; уважте на її молоді літа та серце гаряче. Знаєте: хто не був молодим-дурним?

Маруся (до Лимерихи). Здрастуйте, тітко!

Лимериха (уздрівши Марусю, до неї). Здорова, моя галочко! Здорова, Марусечко! Я тебе й не примічаю. Заклопоталася з твоєю матір’ю та й не туди.

Маруся. Все ви про Наталю клопочетесь?

Лимериха. А про кого ж мені більше клопотати? Про неї, моя дитино; про її долю щасну. (Повертається до Кнурихи.) Та така ж, кажу, сестрице, самохітня та самовільна, як і її мати, каторжна, була!

Кнур. Отак матері подякуй!

Лимериха. Правда, куме, правда; що правда - то не гріх! І я така замолоду була… огонь була!

Кнур. То чого ж його і на дочку ремствувати?

Лимериха. Хіба я на неї ремствую? Я ж тільки прошу її: уваж ти на мене, стару; послухайся матері своєї, що тебе на своїх руках виносила-виняньчила, он яку виростила!

Кнур. Ну, вже, коли б мене дочка моя та не послухалася!..

Кнуриха. То що б було?

Кнур. Що б було? (Суворо). Кланявся б у ноги та просив…

Кнуриха. Всі ви одним миром мазані, - знаємо ми вас… Вам аби все було по-вашому.

Кнур. А то щоб яйця та курей учили?

Лимериха. Правда, куме, правда твоя… А мені ж, нещасній, виходить тепер таке.

Кнур. Бо сама й винувата. Нащо сповадила дочку так? Нащо їй волі багато давала?

Лимериха. Як же мені було їй волі не давати? Одна ж вона у мене, як те зернятко! Тільки ж у мене й поради, тільки й утіхи.

Кнур. Ну і тішся тепер!.. А якби змалку повадки не давала, от би тепер і не скаржилася. Знаєш: учи дитину тоді, як упоперек лави лежить, а не тоді, як уподовж ляже!

Кнуриха. Та хіба в неї Наталя що? Дай, боже, кожній матері таку дочку!

Лимериха. Гріх слова сказати, - добра вона у мене. Чи п’яненька я прийду додому - вона і пригляне, і спати положе; і так - ласкава до мене, поважає… Одно тільки… Усяке бачить наші достатки, що з року на рік все зменшаються та зменшаються; та як їм і не меншати, коли тільки тим і живемо, що зосталося від покійного? Все ж воно не прибуває, а убуває… Тепер я стара; на мій вік ще стане; то сим, то тим боком проживу. А як згадаю, як то їй, молодій, у світі прийдеться жити та бідувати, - то так біля серця і запече… От би і хотілося її за свого життя пристроїти… і лучається добрий чоловік… Та ви знаєте: Шкандибихи син.