Чтение онлайн

Маруся. Як же я тобі поможу?

Карпо. Зведи мене з нею… До себе її, чи що, попроси… Скажи: коли, я прийду. Я вже і матір укоськав. Оце вигнала з хати. Іди, каже, і женися, і бери кого хоч, тільки не дури світом! Я оце, правду кажучи, вийшов та й здумав… Піду, думаю, до твого батька, пораюся… Хотів… хотів, бач… попрохати твого батька, чи… не прогнав би він Василя від себе… Що він твоєму батькові? що батько йому?.. Звідкіль узявся - хай туди і йде!.. А його не буде - може, і Наталя інша стане.

Маруся (прикро на його дивиться). Бач, який ти! Я й не думала, щоб ти був такий недобрий… Що ж тобі Василь заподіяв, що ти так женеш на його?

Карпо. Прости мене… прости, Марусю. Я, бач, перед тобою, як перед богом, - нічим не таюся, нічого не крию… Мені нічого Василь не заподіяв… І я знаю, що це я гріх проти його замишляю… Та що ж мені робити? Мені все-таки здається, що Наталя кохає його.

Увіходе Василь, увесь у поту, виморений і, не примічаючи Карпа, повертається до Марусі.

Василь. Чи ти, Марусю, не знаєш, де батько свердла поховав?

Маруся. Які свердла?.. Там же, у комірчині.

Василь. Нема там того, що мені треба. (Запримітивши Карпа, до його). А-а, здоров, Карпе. Я тебе й не примічаю.

Карпо (понуро). Здоров.

Василь. Що се ти до нас завітав?

Карпо (заминаючись). Та се… он, до неї… То, бач, мати послали до її батька… а його немає дома.

Василь (усміхаючись). А може, й до матері?

Карпо (несміло). Ні… тільки до батька.

Василь. Ну, гаразд… Бувай же здоров. Підожди, може, швидко прийде батько, а мені ніколи. (Виходить).

Карпо. Бач, бач… він сміється… Чого він з мене сміється?

Маруся. Хто там сміється? То в його натура така весела.

Карпо. Ні-ні… Я бачу, я чую… Мене ти не проведеш… То він сміється з мого кохання… Я знаю - знаю… Ні, він - ворог мій… Мені серце каже, що він - ворог… От так і заколотилося все, як його уздріло! Так і заходило в йому все зле та лихе… (Сидять скільки хвилин мовчки). Ох, прощай, Марусю!

Маруся. Куди ж ти? Хіба не будеш батька дожидати?

Карпо. Діждав уже… Прощай! (Виходить).

Маруся. От ще один скніє, пропадає з кохання… Зовсім йому бог розум одібрав… І що воно таке, те кохання? Подумаєш: чого б його побиватися? Не все одно, що Грицько, що Йван? Ніт же! (Задумується). А воно цей Карпо хоч дурний, та хитрий… Бач, куди верне: Василя прогнати, то тоді, може, і Наталя інша стане… Воно справді, якби Василь на який час де дівся… може б, тоді Наталя пішла за Карпа… А там, щоб Василь знову прийшов… побачив, що немає Наталі… Може б, і на другого кого задивився… Може б… Та що се я, дурна, своїм дурним розумом розводжу! (Задумується, потім заводе пісню).

Ой, боже, боже! що та любов може!

Та пошли того, боже, кого я люблю дуже!

Увіходе Василь.

Василь (жартівливо). Агось і я.

Маруся. Ну, то що, що ти?

Василь. Як що? Прохала бога, щоб послав та вже й забула?

Маруся (розчовпавши). Тьфу!.. Про тебе, бач, і річ!

Василь. А про кого ж? Про того, може, що, наче п’яний, поковиляв з двору?

Маруся. А хоч би й про того… Чим не парубок?

Василь. Усім узяв, тільки бог розумом поскупився.

Маруся. У тебе всі дурні, тільки ти й розумний.

Василь. Ага-a! значить, у саме серце вцілив!.. Та господь з ним, я прийшов не за тим. Шукав-шукав свердла - катма! а їсти хочеться… Чи не дала б ти мені хоч шматочок хліба, поки що.

Маруся. Он же на столі лежить… Не бач?

Василь підходить до столу, лама шматок хліба і, посоливши, одходить; сіда на порозі і їсть. Скільки хвилин мовчать обоє.

Василь (понуро). Чого се він, справді, приходив?

Маруся. Хто?

Василь (прикро глянувши на неї). Що се ти, наче курчат розгубила!

Маруся (образливо). Розгубила… А що?

Василь. Чи не Шкандибенко розполохав?

Маруся. Шкандибенко.

Василь. Ну, жди, поки прийде позбирати.

Маруся (кинувши очима на його). Та й ядучий ти, Василю, господи, який ядучий!

Василь (жартуючи). Який же я ядучий, коли ось узяв невеличкий шматочок хліба та й досі половини не з’їв? А їсти - аж шкура болить!

Маруся (скрутнувши головою). Крути вже та верти! Звертай на хліб святий.

Василь. А то ж про що ти?