Бот
Шрифт:
Випроставшись, він промацав пальцями біцепс на лівій руці. Об’єму той не втратив, однак м’язи здавалися податливими та безформними. Ну що ж, це не смертельно, все можна швидко виправити. Лаура прилітає в четвер, може, навіть у середу, і кількох днів точно не вистачить для того, щоб повернути собі форму. «Ну, й що з того? – міркував Ріно. – Починати все одно треба. Що раніше, то краще».
Чоловік зайшов до будинку, де жив, без поспіху скинув сорочку та штани, замість них одягнув легку футболку з обрізаними рукавами та шорти, взувся у кросівки та повернувся на вулицю. Повітря обважніло від вологи, далеко на півночі затушований сутінками горизонт затулила суцільна стіна дощу – напевно, не найкращий час для стаєрських пробіжок, – але преподобному було начхати.
– Що раніше, то краще, – ґевал кілька разів удихнув на повні груди та порухав угору-вниз маслакуватими плечима, розминаючи м’язи трапеції, шиї та спини. – Три кілометри, – прошепотів він. – О’кей, два. І півгодини на перекладині. – Ріно покинув палити ще в коледжі, але йому вже давно за сорок, тож у перший день рекорди, мабуть, ставити не варто. Лаура не зрадіє, якщо дізнається, що за день до її прильоту він гепнувся з інфарктом посеред вельду.[38]
Ріно Ґроббелаар востаннє шумно видихнув і, нахиливши голову, підтюпцем побіг назустріч дощу.
XIV
Понеділок, 12 січня, 18:07 (UTC +1)
Париж, Франція
Laura Duprе` 18:07 pm
Ріку, пробач, я б убила за можливість побувати на концерті Шора, тим більше на таких місцях, але сьогодні не можу. Даруй…
Rick Howey 18:08 pm
Як щодо вечері? У середу ввечері. Вибирай: «Guy Savoy», «Pierre Gagnaire» чи «L’Astrance».
Лаура ледь не сповзла під стіл. Вона нарешті збагнула, що Хоуві закохався: «Pierre Gagnaire» є одним із найкращих і найдорожчих ресторанів не лише в Парижі, але й у світі, вартість вечері в ньому – від 350 євро на людину; «Guy Savoy» 2002-го отримав три зірки Мішлена. Про «L’Astrance» Лаура нічого не знала, але припускала, що понтів у ньому не менше, ніж у двох попередніх. Ніде правди діти, її тішило усвідомлення, що – якби захотіла – могла б залишити чванькуватого британця без штанів, але зараз було не до того. На той момент Лаура завершувала купівлю авіаквитків до Віндхука. Наступного дня о 16:40 рейсом AF1118 компанії «Air France» вона вилітає до Франкфурта, звідки о 20:10 літаком «Air Namibia», рейс SW286, попрямує до Віндхука.
Laura Duprе` 18:15 pm
Я б із задоволенням, справді. Але в середу я вже буду в Намібії.
Rick Howey 18:15 pm
Навіщо ти летиш до Намібії?
Laura Duprе` 18:16 pm
Рятувати світ.
Лаура закрила вкладку з Facebook, щоб уникнути виснажливої та безглуздої розмови. Взяла до рук мобільний телефон, відшукала номер Тимура Коршака та натиснула клавішу «Виклик». Гудки пішли відразу, отже, принаймні номер дійсний. Через кілька секунд у динаміку пролунало невпевнене:
– Алло.
– Привіт, – сухо озвалася француженка.
– Це-е… це ти?
Він упізнав одразу.
– Так, Тимуре, це я – Лаура.
– Ого! Як ти? Стільки часу не чулися!
«Рано радієш».
– Я в нормі, ніби в нормі, а ти… взагалі ти можеш зараз говорити?
З її тону Тимур збагнув, що трапилося щось недобре, і відповів без запалу, тихіше:
– Так. Я тебе слухаю.
– У мене, на жаль, погані новини.
Лаура, як і в розмові з Ріно, не знала, з чого почати. Фрази, що крутилися на язиці, дратували своєю банальністю.
– Що сталося?
– Воно повернулося. Я вже розмовляла з Ріно, а тепер телефоную тобі.
– Щу повернулося? – українець чи то не розумів, чи то вдавав, що не розуміє. Лаура схилялася до другого.
Жінка зітхнула:
– Психоістота.
– Ти думаєш, що говориш? Як? Звідки воно повернулось? Ми ж убили їх усіх, а янкі зрівняли із землею лабораторію, – Тимур докладав чимало зусиль, щоб не виявити справжніх емоцій, які крижаними клешнями стиснули горло, але швидкість, із якою слова вилітали з рота, і слов’янський акцент, який раптово посилився, зводили всі намагання нанівець. – Лауро, це якась…
– Бачив новини про спалах насильства на півдні Еквадору та про те, що причиною, ймовірно, є невідомий вірус чи бактерія?
– Ні.
Француженка прицмокнула.
– Я справді не бачив, – запевняв Тимур, – щось чув про масовий викид риби та китів у тій місцині, але нічого про спалах насильства. Не думаю, що новини про далекий Еквадор аж так цікаві українським телеканалам.
«Такі новини мали б зацікавити», – подумала Лаура.
– Загалом протягом кількох останніх днів у еквадорському Ґуаякілі відбулося різке зростання кількості тяжких злочинів. Люди без усілякої пояснюваної причини втрачали розум, кидалися на близьких, нападали на просто перехожих. Причому нічим не вмотивовані напади агресії траплялися однаковою мірою в представників різних верств – і серед бідноти, і серед заможних громадян. За три дні в Ґуаякілі скоїли більше убивств, ніж в усьому Еквадорі протягом трьох місяців. Зрештою поліція мобілізувалася, та ситуацію вдалося взяти під контроль: усіх чи, напевно, більшість божевільних переловили та доправили до «Instituto de Neurociencias»…
– Це що таке?
– Неврологічний інститут, місцева «психушка».
– О’кей. Що далі?
– В «Instituto de Neurociencias» працює Антоніо Арреола, мій колишній одногрупник. Саме до нього звозили впійманих психопатів. Тоні зателефонував мені сьогодні вранці, щоб поділитися враженнями та попросити поради. Каже, що ніколи такого не бачив. Ситуація, хай як це абсурдно звучить, скидається на епідемію повільного перетворення жителів півдня Еквадору на зомбі. Антоніо перерахував мені симптоми: страшенний головний біль, кровотеча з носа та очей, потьмарення свідомості з дуже нечастотними та нетривалими періодами рецесії, болюча реакція на магнітне поле. Й основне – у його хворих однакові галюцинацію, вони всі…
– Я зрозумів, Лауро, – урвав її Тимур. – Навіщо ти телефонуєш? Який стосунок еквадорська епідемія зомбі має до психоістоти?
Жінка ледь стрималася, щоб не викрикнути: «Невже ти досі не втямив?»
– Ці люди… ну, психи, яких утримують в «Instituto de Neurociencias» і з якими зараз працює Тоні… вони в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.
Лаура Дюпре усвідомлювала, що Тимур Коршак навряд чи стрибатиме від радощів після її слів, але настільки полум’яної реакції не очікувала.