Чтение онлайн

З цими словами він підвівся, скинув капелюха і якусь часинку голосно й палко молився за юнака, що виряджався в широкий світ, потім раптом притяг мене до себе й міцно обняв, тоді відсторонив і, не випускаючи з рук, довго дивився на мене очима, сповненими туги; нарешті швидко відвернувся й зі словами прощання на вустах майже бігцем подався назад дорогою, якою ми тільки-но йшли. Іншому це могло б видатися смішним, але мені й на думку не спадало сміятись. Я стежив за священиком, доки він не зник з поля мого зору, ні разу не оглянувшись на мене. Тільки тоді я збагнув, що причиною такої поведінки була розлука зі мною, і відчув тяжкі докори сумління, бо горів бажанням швидше покинути цю сільську глушину і дістатися до великого гомінливого будинку, де жили багаті й шановані дворяни одного зі мною роду й імені.

"Деві, Деві, — думав я, — та чи бачив хто таку чорну невдячність? Невже ти можеш на саму лише згадку про знатність забути своїх давніх друзів і їхню прихильність до тебе? Як тобі не соромно!"

Я сів на камінь, з якого щойно встав добрий священик, і розгорнув пакунок, щоб подивитися на подарунки. Щодо того, що він назвав кубічним, я не мав жодного сумніву, — це, безперечно, була кишенькова Біблія. Те, що він називав круглим, виявилось одношилінговою монетою, а третій подарунок, який мав допомагати мені так чудово і здоровому, і хворому протягом усього мого життя, був аркушик цупкого рудого паперу, де червоним чорнилом було написано таке:

"Як виготовляти конвалійну воду. Поклади квітки конвалії в біле вино і дай настоятись. Настій приймай при нагоді по одній або дві ложки. Він повертає дар слова тим, у кого відібрало мову після паралічу. Він допомагає при подагрі, заспокоює серце і зміцнює пам'ять. Квітки ж поклади в слоїк, щільно закрий його і на місяць постав у мурашник, потім витягни, і тоді побачиш у слоїку виділену квітками рідину, яку й зберігай у пляшечці; рідина корисна Для здорових і хворих, для чоловіків і для жінок".

А нижче власною рукою священика було дописано: "Також при розтягненій жилі слід утирати; а при кольці приймати по одній столовій ложці щогодини".

Я, певна річ, посміявся з усього цього, але в сміхові моєму відчувалося хвилювання. Швидше почепивши свій клунок на кінець ціпка, я перебрів річку й піднявся на пагорб на другому березі. Нарешті я вийшов на зелений широкий битий шлях, що тягся по вересовищу, і кинув останній погляд на Ессендінську церкву, на дерева навколо священикової оселі й на цвинтар, де спочивав прах моїх батька й матері.

Перед полуднем третього дня, зійшовши на вершину пагорба, я побачив перед собою всю країну, що тяглася схилом до самого моря, а посередині цього схилу — місто Единбург, яке курилося, наче піч для випалювання цегли. На замку майорів прапор, а в затоці плавали або стояли на кітвах кораблі. Хоч відстань була чимала, я міг усе ясно розгледіти, і від побаченого моє селюцьке серце завмерло.

Незабаром я минув вівчарську оселю, де мені не дуже чемно пояснили, як дістатися до Кремонда; таким чином, запитуючи то одного, то другого, я прямував уздовж Колінтону, тримаючись весь час на захід від столиці, поки не вийшов на шлях, що вів до Глазго. Тут, на мою превелику втіху та подив, я побачив полк, що маршував під звуки флейт; попереду на сірому коні їхав старий червоновидий генерал, а позаду йшла рота гренадерів у шапках, схожих на папську тіару. Вигляд червоних мундирів і звуки веселої музики сповнили мою душу радістю буття.

Ще трохи далі мені сказали, що я вже в Кремондській парафії. Тоді я почав розпитувати про Шооз-гавз. Здавалося, що ця назва викликала в усіх якийсь подив. Спершу я подумав, що моє просте сільське вбрання, вкрите дорожньою пилюкою, погано гармоніює з величчю того місця, куди я йшов. Але після того, як два чи три чоловіки, до яких я звернувся з тим самим запитанням, однаково подивилися на мене і дали однакову відповідь, у моїй голові почала зароджуватись думка, що в самому Шооз-гавзі криється щось дивне.

Щоб розвіяти своє побоювання, я змінив форму запитання і, зустрівши простакуватого хлопчину, що їхав путівцем, стоячи на дишлі візка, спитав його, чи чув він коли-небудь про садибу, яку називають Шооз-гавз.

Юнак зупинив візок і, глянувши на мене так само, як і інші, відповів:

— Чув. А що?

— Це велика садиба? — спитав я.

— Ще б пак, — відказав він, — Будинок великий, дуже великий.

— Аще за люди там живуть? — вів я далі.

— Люди?! — вигукнув він. — Ти що, без клепки? Які там люди; Кого там можна назвати людиною!

— Що? — здивувався я. — А містер Ебінізер?

— А-а, — протяг він. — Якщо тобі потрібен лерд, то він там. А яка в тебе до нього справа, хлопче?

— Мені сказали, що там може знайтись робота, — відповів я якомога скромніше.

— Що?! — вигукнув фурман таким різким голосом, що аж кінь здригнувся. — Ось що, — додав він. — Це, звичайно, не моя справа, але ти наче порядний хлопчина. Тож послухайся моєї поради і тримайся далі від того Шооз-гавзу.

Потім я зустрів чепурно вбраного маленького чоловічка в гарній білій перуці й одразу здогадався, що це перукар, який іде обслуговувати своїх клієнтів. Добре знаючи, що всі перукарі великі базіки, я навпростець запитав у нього, що за людина містер Балфор з Шооза.

— Містер Балфор? — перепитав він. — Та це ж не людина, він зовсім не схожий на людину, — і почав хитро розпитувати мене, що мені потрібно; однак я був ще хитріший, і він пішов до свого клієнта, так нічого й не випитавши у мене.