Чтение онлайн

Іван. Не в силі діло! Ти хочеш бути лікарем, - це хороші мрії; а чи можеш ти бути лікарем, про це й не думала! Не кож­ний художник - художник, не кожний пись­менник - письменник, не кожний лікарь - лікарь: скрізь нужен талант! Це перше всього. А друге - ти не довчишся, бо це не легко... Тілько марно згаїш час.

Василина. Що ж то, я така дурепа?

Іван. Сама середня людина.

Василина. Для чого ж мене вчили в гім­назії?

Іван. Щоб не ходила у тьмі, а у світлі, щоб розумніща була!

Карпо. Щоб була в поміч матері; а вий­деш заміж, щоб була хорошою, доброю жінкою свойому мужеві, освіченою матір'ю своїм дітям.

Василина. Ха, ха, ха! Жінкою! Матір'ю!... Ха, ха, ха! Для цього не треба було кінчати вісім класів. А тепер за кого я піду? Для су­сідніх наших козаків - я й багата, і вчена, побояться навіть сватати, та я й сама не піду за неосвіченого гречкосія; для освіченого чоловіка іншої верстви - я бідна і простого роду, такий мене не візьме. А будь я лікарь...

Іван. То сама б женилась?

Василина. Відчепись! Що ви мене за­між віддаєте? Я - не хочу заміж.

Карпо. Ніхто ж тебе не силує заміж, це так говориться, до речі... Ти маєш права вчительки - вчи.

Василина. В селі?... Де, крім против­них дітей, ні одної освіченої людини нема? Ні до кого слова сказати, ні з ким душу од­вести. Крізь сльози. Ні опери, ні театра!... Плаче. Училась, училась, і на-тобі! Сиди на хуторі, глечики мий! Ох, нещасна я людина, для чого дівчиною родилась? Брати Петро й Михайло будуть жити в городі, серед підхо­дящого громадського життя, а я? Хоч з мосту та в воду!

Вийшла.

Карпо й Іван, мовчать.

Іван, ходить по хаті. Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського ґрунту й пере­садять на инчдй. Помалу, помалу, воно там коріння пускає. Садовники його обріжуть і заставлять рости так, як їм здається, що воно гарно, і виходить каліка, покруч - гіллям униз! От і ми: всі покручі! Від мужиків відстали, до панів не пристали!...

Карпо. То ще не біда, що до панів не пристали, а біда, що від села, та від людей своїх, та від землі відстали!... Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти й кидають село у тьмі... Хоч задушіться тут - нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія й покинули! Ані лікаря, ані вченого хазяїна, ані доброго адвоката - нікого нема в селі! Тілько вивчився: прощай, батьківська стріхо, прощай, село, на віки!

Іван. Виходить: і не вчити - погано, і вчити - погано?...

Карпо. Ні, треба вчить, тілько не так.

Іван. А як по-твойому?

Карпо. Чого ти од мене захотів, є розумніші - нехай вони придумають.

Іван. Навряд! От і я: покруч, каліка, і живу в тебе на шиї! Ти не сердься на мене, що нічого не роблю - я скоро візьмусь за діло.

Карпо. Одпочивай, одпочивай! Думаєш, я не розумію, що ти втомився й тілом, і ду­шею? Розумію! Я рад, що ти вернувся в доброму здоровлі, бо, признаться тобі, дуже боявся, щоб ти не попав у дисциплінарний баталіон.

Іван. Ха, ха, ха! А що ти думаєш?... Діти взагалі не розуміють, що вони роблять і чого хотять. Часто це бувають оригінальні натури, вони не містяться на тім прокрустовім ложі, на яке їх кладуть, ну і пропадають... Добре, що я в свій час зрозумів, що мені треба обрізати своє серце - і раптом пере­мінився!...

Карпо. Олава Богу!

Іван. А все ж таки стою на роздоріжжі, і яким шляхом іти - не знаю.

Входить Демид.

Ті ж і Демид.

Карпо. Демид! Здорові були!- (Цілуються.) Дуже рад вас бачити.

Демид. Як поживаете?

Карпо. Спасибі! Живем серед натури, здається - натурально! Щодня бачимо, як на світ благословляється, як сонечко сходить, цілий день працюємо й, утомлені, разом зі сонцем одпочиваємо.

Демид. Радісно й мило так жити. (Пізнає Івана.) Іван?

Іван. Писарь корпусного штаба в запасі.

Обнімаються.

Демид, дивиться на Йвана.
– Ой, як же ти перемінився! Ледви пізнав, а більше дога­дався!... І погляд не той, невеселий... Що ж поробляєш, давно вернувся?

Іван. Чотирі місяці як вернувся, і ввесь цей час лежу та думаю: що робити? А ти вчителюєш?

Карпо. А як же, випускає неграмотних грамотіїв у світ.

Демид. Ну, вже й неграмотних.

Карпо. Сам, брате, вчився в сільській школі, на екзамені читав, не розуміючи нічого:

«На бєрєґу пустынных волн, стоял он дум вєлікіх полн!» [2] А через два роки зробився неграмотним!... Нема чого читать, а най­гірше, що не розумієш того, що читаєш... Ну й покинув, ну й забув.

Демид. Одначе в вас он чудова бібліо­тека, а поговориш з вами, то думаєш, що скінчили вищу школу.

Карпо. То вже як брати почали вчитись у ґімназії, так і я з їх поміччю почав наново вчитись, і от за пятнацять літ мало-по-малу зробився грамотним!... Стрівайте, як же це? Ви ж мені казали, що поїдете на вчительські курси.

Демид. Я і приїхав на курси.

Карпо. Де ж тут курси?

Демид. У вас. Я приїхав повчитись.

Іван. Хіба й ти вже грамоту забув?

Демид. Ха, ха, ха! Приїхав повчитись хліборобству.

Карпо. Жартуєте?

Демид. Ні. Щиро кажу. Додумався до одної ідеї... Бачите, учителювати в сільскій школі і не працювати біля землі - прямо таки гріх! Подумайте: я щорічно п’ять місяців нічого не роблю у школі. На вакаціях учителі, здебільшого, робляться акторами і грають препогано аматорські спектаклі, а я хочу завести маленьке зразкове хазяйство на трьох десятинах і ду­маю згодом, коли моє хазяйство піде добре, подати в земство проект, щоб при кожній було таке хазяйство, де б діти бачили, як треба землю обробляти, щоб не дряпали її, як дря­пають батьки, без системи.