Чтение онлайн

— А їх ні?

— Не раджу тобі навіть пробувати! Це жахливе видовище! .

— Нічим?

— Не знаю. В усякому разі, ні отрутою, ні ножем, ні вірьовкою…

— А якщо атомним випромінювачем?..

— Ти б спробував?

— Не знаю. Якщо є певність, що це не люди…

— Якоюсь мірою це все-таки люди. Суб’єктивно вони люди. Але зовсім не усвідомлюють свого… походження. Ти це, мабуть, помітив?

— Звісно. І все-таки… Як це відбувається?

— Вони регенерують у неймовірному темпі. В неможливому темпі, просто на очах, повір мені, і знову починають поводитись, як… як…

— Як що?

— Як їхні образи в нашій уяві, ті записи в пам’яті, на підставі яких…

— Так. Це правда, — підтвердив я, зовсім не звертаючи уваги на те, що мазь стікає з моїх обпечених щік і капає мені на руки.— А Гібарян це знав?..— запитав я несподівано.

Снаут пильно глянув на мене:

— Чи знав він те саме, що й ми?

— Так.

— Я цього майже певен…

— Звідки ти знаєш? Він тобі щось казав?

— Ні. Але я знайшов у нього одну книжку…

— «Малий Апокриф»?!— вигукнув я і підхопився з місця.

— Так. А ти звідки про це знаєш?— запитав Снаут і занепокоєним поглядом уп’явся в моє обличчя.

Я заперечно похитав головою.

— Спокійно. Ти ж бачиш, що я обпечений і зовсім не регенерую. Він залишив мені листа.

— Та невже?! Листа! І що ж у ньому написано?

— Небагато. Це, власне, не лист, а записка. Бібліографічна довідка до «Соляристичного додатка» і до цього «Апокрифа». Що це таке?

— Давня історія. Може, вона й справді має до всього цього якесь відношення. Тримай.

Він вийняв з кишені оправлений у шкіру, потертий на ріжках тоненький томик і подав мені.

— А Старторіус?..— запитав я, ховаючи книжку.

— Що Сарторіус? У такій ситуації кожен поводиться, як… може. Він намагається бути нормальним — для нього це означає бути офіційним.

— Ну, знаєш!

— І все ж таки це правда. Якось я вскочив з ним в одну халепу… Не вдаватимуся в подробиці, скажу лише, що на вісьмох у нас зосталося п’ятсот кілограмів кисню. Ми поволі збайдужіли до своїх щоденних справ, під кінець ходили всі бородаті, тільки він один голився, чистив черевики — така вже в нього вдача. Але тепер, звичайно, все, що б він не зробив, буде облудою, комедією або злочином.

— Злочином?

— Ну гаразд, хай не злочином. Можна придумати для цього якесь нове визначення. Наприклад, «реактивне розлучення». Краще звучить?

— Ти дуже дотепний.

— А ти волів би, щоб я плакав? Запропонуй щось інше.

— Ет, дай мені спокій.

— Ні, я цілком серйозно. Ти тепер знаєш приблизно стільки ж, скільки й я. У тебе є якийсь план?

— Звідки?.. Уявлення не маю, що робитиму, коли… вона з’явиться знову… Вона неодмінно повинна з’явитися?

— Найімовірніше, що так.

— Як же вони потрапляють на станцію? Адже вона герметична. Невже обшивка?..

Снаут похитав головою:

— З обшивкою все гаразд. Уявлення не маю як. Найчастіше ми бачимо гостей, коли прокидаємось, а спати хоча б уряди-годи треба.

— А якщо замкнутись?

— Помагає ненадовго. Є інші способи… ну, та ти сам знаєш які.

Снаут підвівся, а за ним і я.

— Послухай, Снаут… Ти хочеш ліквідувати станцію, але волів би, щоб ініціатива виходила від мене?

Він похитав головою.

— Усе це не так просто. Звичайно, ми в будь-яку мить можемо втекти, ну хоча б на сателоїд, і звідти послати SOS. Про нас, звісно, подумають, що ми схибнулися з розуму,— якийсь санаторій на Землі, аж поки ми всі рішуче не відмовимось від своїх слів,— трапляються ж випадки масового божевілля на таких ізольованих базах… Може, це був би й не найгірший вихід. Сад, спокій, білі палати, прогулянки з санітарками…

Снаут говорив цілком серйозно, засунувши руки в кишені і втупившись невидющим поглядом у куток. Червоне сонце вже зайшло за обрій, і гривасті хвилі Океану переплавилися в чорнильну пустелю. Небо палало. Над цим двобарвним, незвичайно понурим пейзажем пливли хмари з ліловими краями.

— Отже, ти хочеш тікати? Чи ні? Поки що ні?

Снаут усміхнувся.

— Непохитний завойовнику… ти ще не скуштував цього, інакше не був би таким доскіпливим. Мова не про те, чого я хочу, а про те, що можливе.

— Ну і що ж можливе?

— От саме цього я й не знаю.

— Виходить, лишаємося тут? Думаєш, знайдеться спосіб…

Снаут глянув на мене,— обличчя в нього було облуплене, виснажене й пооране зморшками.

— Хтозна. Може, все це окупиться,— мовив він нарешті.— Про нього ми, мабуть, не довідаємося нічого, а от про себе…

Снаут відвернувся, взяв свої папери й вийшов. Я хотів його спинити, вже навіть розтулив був рота, однак не вимовив ні слова. Що було діяти — я міг тільки чекати. Я підійшов до ілюмінатора і втупився очима в криваво-чорний Океан, майже не бачачи його. Мені спало на думку, що я міг би замкнутися в якійсь ракеті на ракетодромі, однак це було б несерйозно, більше того, безглуздо, раніше чи пізніше мені все одно довелося б вийти. Я сів біля ілюмінатора і вийняв книжку, яку мені дав Снаут. Було ще досить видно, вся кабіна палала багрянцем, і сторінки книжки теж порожевіли. Це були укладені якимсь Оттоном Равінцером, магістром філософії, статті й праці, відверто кажучи, сумнівної вартості. Всяку науку завжди супроводить якась псевдонаука, її химерне викривлення в умах певного типу; астрономія карикатурно відбивається в астрології, як хімія колись відбивалася в алхімії; певна річ, що народження соляристики супроводжувалося справжнім вибухом думок-монстрів. Книжка Равінцера містила саме таку духовну поживу; втім, задля справедливості слід зазначити, що укладач у передмові відмежувався від цього паноптикуму. Просто він вважав, і не без підстави, що такий збірник може бути цінним документом епохи як для істориків, так і для психологів науки.

Рапорт Бертона посідав у книжці почесне місце» Він складався з кількох частин. Першу частину становила, власне, копія його бортового журналу, досить лаконічного.

З чотирнадцятої до шістнадцятої години сорока хвилин за умовним часом експедиції, записи були короткі й одноманітні.

«Висота 1000 — або 1200 — або 800 метрів — нічого не помічено — Океан порожній». Цей запис повторювався кілька разів.

Потім о 16.40: «Підіймається червоний туман. Видимість 700 метрів. Океан порожній».