Чтение онлайн

— Це правда — мені хотілося зібрати більше грошей. Навіщо ж на батьківщині мені бути злидарем?

Папке примружився:

. — Ми перевірили твою ощадну книжку. Всі свої гроші ти взяв із каси перед тим, як подав заяву про репатріацію. І правильно реалізував свої заощадження. Це мені теж відомо. Ти людина практична. Це добре. Я радий, що ми про діло поговорили. Однак цілком можливо, що в день від'їзду я захочу з тобою ще про дещо побалакати.

— До ваших послуг, пане нахбарнфюрер. — Вайс клацнув каблуками.

Папке поїхав у колясці мотоцикла, за кермом якого сидів пакувальник, людина із похмурим виразом обличчя і явно військовою виправкою.

Вайс стомлено опустився на ліжко й потер долонями обличчя, немовби стираючи з нього той вираз запобігливості, з яким він проводив нахбарнфюрера до воріт майстерні. Коли він розтулив долоні, його обличчя було вкрай стомлене, тужне, страшенно заклопотане.

Недбало одсунувши ногою стосик книжок, в тому числі «Майн кампф» і біблію, він сів за збитий із дощок столик. Ввімкнув електричну плитку, що стояла на ньому, хоч у комірчині було тепло. З майстерні почулися кроки. Вайс швидко підвівся й вийшов у майстерню. Там на нього вже чекав літній чоловік у чорному дощовику — власник велосипеда, нещодавно зданого в ремонт.

Вайс сказав, що машину можна буде одержати завтра.

Проте чоловік не збирався йти. Уважно розглядаючи Йоганна, він сказав:

— Я знав вашого батька. Він медик?

— Так, фельдшер.

— Де він зараз?

— Помер.

— Давно?

— У 1926 році.

— Де ж його поховали?

— Він помер від тифу. Адміністрація госпіталю з метою боротьби з епідемією спалювала трупи померлих.

— Але, сподіваюсь, ви хоч трошечки пам'ятаєте свого батька?

— Аякже, звісно.

— Я пам'ятаю його досить добре, — сказав чоловік роздумливо. — Він був завзятий курець. Забув тільки, що він курив — люльку чи сигари? — Попросив: — Нагадайте, будь ласка, що курив ваш батько?

Йоганн зам'явся, пригадуючи всі бачені ним фотографії фельдшера Макса Вайса, — на жодній з них він не був зображений ні з люлькою, ні з сигарою в роті.

Чоловік сказав суворо:

— Але я зараз згадав, він курив велику люльку. У вас дома висіла сімейна фотографія, де він знятий з цією люлькою.

— Ви помиляєтесь, мій батько був медик і завжди казав мені, що тютюн шкодить здоров'ю, — твердо одрубав Йоганн.

— Певне, ви маєте рацію, — згодився чоловік. — Даруйте. Отож до завтра.

Вайс провів його до дверей, замкнув майстерню і вийшов на вулицю. Стояли сутінки, мрячив дрібний, невидимий у темряві дощ. Вайс попрямував у бік порту, але, не доходячи до нього, звернув у провулок і спустився брудними східцями в підвал пивного залу «Марина».

Сівши за столик, він попросив у кельнера порцію чорного пива, картопляний салат, свинину з капустою.

Троє латишів — портових робітників, побачивши вільні місця, підсіли до Вайса. Вони були вже напідпитку, але замовили ще по порції горілки й по кухлю пива. Не звертаючи уваги на Вайса, вони продовжували суперечку, яка, видимо, їх дуже хвилювала.

Розмова точилася про пакт ненападу, укладений між Радянським Союзом і Німеччиною. Робітники говорили, що, хоч радянські війська стоять тепер на новому кордоні, слід було б створити латиське робітниче ополчення, щоб воно могло подати допомогу Червоній Армії, коли Гітлер обдурить Сталіна. Як про цілком припустиме, говорили вони, що Гітлер може напасти на Латвію, і хоча не всі ще латиші на боці Радянської влади, більшість боротиметься з німцями, тому що в буржуазній Латвії німці поводилися, як у своїй колонії. І вже тільки через це слід дати зброю народові, для якого німці — давні вороги-загарбники. Сухорлявий, низенький латиш у бобриковій куртці заперечував товаришам, наполягаючи на тому, що треба насамперед зробити перевірку навіть у партійних рядах, виявити тих, хто вагався в часи фашистського режиму Ульманіса, викинути їх з партії. Охопити перевіркою всіх, і робітників також, тільки тоді можна буде вирішити, хто заслуговує на довір'я.

Зупинивши погляд на Вайсові, латиш у бобриковій куртці, шукаючи собі союзника, спитав:

— Ну, а ти, парубче, що думаєш?

Вайс помовчав, потім промовив роздільно, із зухвалою сміливістю дивлячись у вічі робітникам, які напружено чекали його відповіді.

— Ти правильно кажеш, — кивнув він у бік латиша в бобриковій куртці. — Нащо легковажно довіряти робітничому класу? Треба його спершу перевірити. Але поки ви, латиші, будете одне одного перевіряти, ми, німці, прийдемо і встановимо тут свій новий порядок.

Поклав гроші на стіл, підвівся й пішов до виходу. Чоловік у бобриковій куртці хотів був кинутися на Вайса а кулаками, але приятелі стримали його. Один з них сказав:

— Він правильно тебе зрозумів. Як бачиш, те, що ти говорив, влаштовує зараз німців, а не нас, латишів. От і виходить: цей німець, напевне, гітлерівець, хоча й був на твоєму боці, підтримав не тебе, а нас проти тебе.

Вийшовши з пивної, Вайс попрямував до гавані. Дощ подужчав. Здавалося, хтось чалапає по асфальту босими ногами. Чорна вода важко хляпала об бетонні палі причалів. Рибалки а жовтих прооліфених зюйдвестках при світлі бензинових ламп вивантажували улов у великі пласкі корзини.

На причалі юрмилися торговці, до приїхали сюди парокінними возами. Вайс сховався від дощу під повіткою, де було складено різний вантаж.

До нього підійшов невисокий чоловік у старенькому тірольському капелюсі, ввічливо підняв його, оголивши при цьому лису голову, і спитав, котра зараз година. Вайс, не глянувши на годинника, відповів:

— Без семи хвилин.

Чоловік, теж не глянувши на свого годинника, чомусь здивувався:

— Уявіть собі, на моєму так само. Яка точність! — Взявши під руку Вайса і йдучи з ним убік від причалу, поскаржився: — Типова грипозна погода. Завжди для профілактики я приймаю в такі дні таблетки кальцекса. Можете називати мене просто Бруно. — Скоса глянув на Вайса. — Я весь до ваших послуг. — Спитав суворо: — Певне, мені зайве нагадувати, що ви були знайомі з моєю покійною донькою, залицялися до неї і я ладен був вважати вас своїм зятем, але після того, як мене звільнили з мерії за неблагонадійне…

— Ви хочете вчинити мені тут екзамен? — неприязно спитав Вайс. — Один я вже нібито склав.

— Та що ви! — запротестував Бруно. Але зразу ж заперечив сам собі: — А чого? Хіба це вас ображає? Мене — анітрохи. — Спитав: — Хочете цукерочку? Солодке напрочуд благотворно діє на нервову систему.

Вайс спитав похмуро:

— Що з архівом Рудольфа Шварцкопфа?

Бруно опустив очі й, не відповідаючи на запитання, поцікавився:

— Ви не вважаєте, що ваша активність суперечить директиві? — Звів очі, несхвально глянув на низько навислі хмари, мовив нудним голосом: — Я б на вашому місці не поспішав би знайомитися з документами Шварцкопфа. Панові Функу це могло не сподобатися. Ви пішли на порушення. Я змушений офіційно констатувати це.