Повія
Шрифт:
I почне Прiська молитися боговi, почне перед ним своє лихо викладати… Та марно вона у хатi ламає руки, здiймає очi до неба: там на холодному чистому шатровi тiльки зорi грають своїм невеличким свiтом. Байдуже їм, що робиться на землi: тихо, мов потухаючi iскорки, лягає той свiт на мерзлу груду, вiдбиває сизим сяйвом на невеличких пилиночках снiгу; здається, вони граються своїм свiтом… А небо – глухе, як пустиня, нiме та холодне, як камiнь, – шатром розiслалося понад землею, морозом окувало її, давить, наче хоче задавити… Хто ж її там почує?.. Хiба люди у селi? Та й село упокоїлось: не свiтиться нiде, собака не гавкне – все заснуло мертвим сном. Людськi оселi, наче могили, чорнiють серед снiгу… Нiмi та мовчазнi, вони не кажуть, що у їх заводиться. Чи щасна доля доглядає сон їх житцiв, чи гiрке лихо перевертає їх з мiсця на мiсце… Вони припали до землi вiд страшного холоду – i тiльки з димарiв виходе пара, даючи ознаку, що там, усерединi їх, ще не прочахло тепло, ще тлiє людське життя.
Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв – та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у їх роззявлену дiрку iшов з сiней холод: у хатi – хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi – байдуже, їх грiє горе своїм пекучим огнем, їх дiймають сльози своїм гiрким теплом… Голова наче у вогнi палає, очi горять, Зiтхання гаряче, аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне.
Нiч минає. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею своїми мутними очима… Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне?
III
«З щастя та з горя скувалася доля», – каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того – за нею i поперед нею – неозорно, неоглядно… А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надiї, котрi її завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi…
Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надiї були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку – i того немає. Тихо, мов жарина у попелi, тлiє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на коренi: уже й вiти її посохли, i середина випала, а вона все стоїть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточує гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур – i той порожнiй… а все стоїть! Треба не вiтру, а бурi повалити його – i вiн, поскрипуючи, дожидає тiї бурi.
Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу.
От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшає: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…
Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.
– Все на нас вернете! – кричав вiн. – А кому се ближче дiло – чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..
Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.
– I грошей, – каже, – п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.
– Там же щось три рублi тiльки слiдувало, – промовила Прiська.
– То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси – он що тепер вiд її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, – роздивляючись, вона докладає матерi:
– I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це – сiль. Ще i в клунковi щось е.
Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi її розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неї куплено, їй!..
– Дивiться, мамо, що батько менi купили, – показує вона матерi.
Прiська тiльки струснулась i одвернулася… їй гiрко було слухати доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..
Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.
Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його – краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто – попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.
На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.
– Тобi чого? – пита старшина.
– За грошима, – кланяючись, одказує Прiська.
– Якi тобi грошi? Прiська розказала.
– Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька – пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?
– А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти – чи й дiйду я? – криючись iз своїми думками, одказує Прiська.