П'яниця
Шрифт:
– Республіканець!
– гукнув хтось п'яним охриплим голосом. Регіт знову піднявся, мов грім гогонув.
– Наниз його!
– Наниз! Наниз!
– загукали всі разом і обступили старенького. Він тільки жалібно дивився: не чіпайте, мов, мене, я ж вас не займаю!
– Ходімо, дядечку!.. Ходімо, голубчику!
– в'яз до його молоденький.
– Ну, я тебе поцілую!
Миттю вхопив він його за шию, пригнув і поцілував в лисину так, що аж луна роздалася... Знову несамовитий регіт покрив все.
– Наниз! Наниз його! Там ти нам і на скрипоньці заграєш!
– Хіба він і на скрипці грає?
– Грає, стара собака! Та ще як!..
Ой під вишенькою, Під черешенькою!
– заспівав молоденький.
– Та наниз його, стару собаку! Наниз!
Декілька паничів вхопили старенького під руки й повели з хати. Як навіжені, неслися з гори хурки, повні п'яного чиновництва, котре кричало, гукало, свистало...
– Гайда! гайда! при-и-дави-и!
Аж ось одна з брик круто повернула набік, і всі плюснули в калюжу. Лайка, крик піднялися страшенні. Дехто встав, дехто брьохався в калюжі. Старенький лежав, підгорнувши голову під себе, і, вхопившись рукою за в'язи, стогнав. Паничі кинулись до його, вхопили, підвели. Він, як підстрелена пташка, водив жалібно головою, не міг держати її прямо: скручені були в'язи. Швиденько посадили його паничі знову на хурку й помчали назад на гору.
Се був Іван Микитович Ливадний. Змандрувавши багато світа, прибився він в губернію й знову став на службу. Хоч і знали всі його порок, отже держали на службі як старого чоловіка та ще й скрипача, котрий у п'яній кумпанії часто й густо тішив їх своєю грою.
Івана Микитовича відвезли в шпиталь, де він третього дня Богові душу віддав. Перед смертю все кликав Наталю й корив прокляте єри, що воно і його, і її вік загубило. Сиділка, що доглядала його, дивилася на ті страшні муки, слухала його божевільні речі й, зітхаючи тихо, промовляла: «Упокой, Господи, мучену душу!».
Його покарбували, потім зшили й поховали. Ні одна сльоза не впала на його могилу на чужій чужині, ні одна душа не пошкодувала за його життям. Один тільки молоденький паничик, що стрибав йому на шию в часи молодечих гулянок, нагадував про його товариству: «А шкода, братця, що немає оце старої лисої собаки! Як би він заграв нам!» І той одинокий викрик, наче жаліслива струна, сумно бринів у веселому гуку товариства.
Стара Барабашиха вмерла. Наталя зуступила її місце. Так само, як і мати, розпилася, розволочилася, перепродувала овочами та солоною рибою. Лучалися їй женихи, та не хотіла ні за кого виходити і все дедалі старіла, осовувалася та нікчемніла. А проте кожного свята й неділі подавала в церкві на часточку за раба Божого Івана.
1874