Марсові онуки
Шрифт:
— Вони вважають її районом вулканів.
— А мені так хотілося, щоб це було місто… Ні! Я не хотіла б цього. Поблизу вулкана Гаррі буде в меншій небезпеці, ніж біля міста невідомих істот…
Край велетенської жовтогарячої кулі затуляв у вікні мало не все зоряне небо.
Розділ четвертий
ПЕРША НІЧ
Корабель «Знання» пішов на посадку.
Інженер Добров розвернув корабель дюзами вперед. Починалося гальмування.
Червонястий океан, що клубочився, насувався знизу.
На телевізійному екрані виднілись напружені обличчя Керна і Вуда.
Ракета настільки знизилась, що торкалася вихрових язиків туману. Вікна на мить ставали рожеві, відтак у них знову зазирали розпеченими вістрями зорі і величезне кошлате Сонце.
Корабель пронизував хмарні гори, що поставали на його шляху, опинявся над глибокими ущелинами, врізався в рожеву товщу, світло гасло і яскраво спалахувало знов.
У кабіні дедалі теплішало. Олекса обливався потом. Очевидно, ракетні верстати розжарилися від тертя об повітря. Добров заощаджував пальне, намагався загальмувати опором атмосфери.
Корабель увійшов у суцільну масу хмар.
Олексу втиснуло в крісло. Це Роман Васильович увімкнув-таки дюзи, загальмував. І вчасно, інакше спеклися б!..
У кабіні засвітилася електрика, за вікном стояла червона ніч.
До радіорубки зайшов Богатирьов і погасив лампочки.
Ні! За вікном була не червона ніч, а червоний день!
Внизу лежали снігові поля з ватяними горбами, що вилискували рум'янцем.
Угорі крізь серпанок хмар просвічувало неймовірно величезне криваво-червоне Сонце, як під час заходу на Землі, тільки ще червоніше, зовсім мідне… На нього можна було дивитись.
Внизу бовваніла не поверхня планети, а новий хмарний шар. Олекса відчував свою вагу, вона приємним почуттям буття наповнювала члени. Він мимоволі напружував м'язи, що зовсім відвикли од справжньої ходьби за місяці польоту. Недарма містер Керн так уперто наполягав на щоденній гімнастиці.
За вікнами мчали білоструменисті потоки. В кабіні стало не так гаряче. Олекса витер піт з лиця і всміхнувся.
Ілля Юрійович порався коло аналізаторів. Показання станцій-розвідників підтверджувалися. Шар отруйливих хмар пройдено. Білі хмари, як і гадали, насичено водяною парою! Водяні океани, а не нафта, не море вуглеводів унизу.
Не мертва планета, а життя в негаданих формах зустріне там дослідників!..
В атмосфері, крім вуглекислоти, виявилося багато азоту, а кисню мало. Та внизу станції-розвідники показали його більше! Радій, Гаррі! Є там рослинність, є!
Корабель виринув з білих хмар.
І відразу ж налетів ураган. Велетенську ракету струсонуло так, наче раптом запрацювали бічні дюзи. Богатирьов ударився об спинку крісла. Олекса вилетів на підлогу — не послухався, не прив'язав себе ременями! Тільки Добров сидів, неначе прикипів до місця, вчепившись руками у важелі керування. Лице його закам'яніло, на голому черепі блищали краплини поту.
Олекса подумав про американців, які мали пройти шалену атмосферу на планері! Які вони все ж таки сміливці!.. Підводячись, зустрівся поглядом з Іллею Юрійовичем. Він, звичайно, думав про те ж саме.
Олекса вчепився обома руками за раму ілюмінатора.
Внизу червонів новий шар хмар… пурпурових і сріблястих.
То це не хмари! Це поверхня планети! Суша!.. Червона суша, материк, вкритий червонястою рослинністю!..
— Гей, Гаррі Вуд! Чуєш нас? — кинувся Олекса до радіоапаратури.
Обличчя Вуда і Керна ще виднілися на телевізійному екрані крізь темні смуги перешкод.
Олекса ввімкнув «телевізійне око», щоб на «Просперіті» теж побачили поверхню планети. Вуд кивнув головою, всміхнувся.
— Вона червона, твоя рослинність! — гукав Олекса. — Саме такою уявляв її твій учитель Гаврило Андріянович Тихов! Та що це сріблясте?
— Це море, — відгукнувся Ілля Юрійович. — Вода срібляста чи такою ввижається зверху… Гра світла.
Телевізійний екран зовсім закрило темними смугами.
— Повна «непрохідність» радіохвиль, — похмуро зазначив Добров.
— Як же вони радіопеленг почують? — стурбувався Олекса.
— Підуть до квадрата «сімдесят», де ми сядемо. Знизяться, почують, — пояснив Ілля Юрійович.
Олекса заспокоївся.
Він милувався дивовижним ландшафтом.
Добров вів ракету до берега морської затоки. На обрії курилися вулкани. Гостроверхі конуси викидали фонтани диму, що розпливався парасольками.
— Ех, Мері, Мері! А ми з тобою сподівалися, що теплова пляма — це «їхнє місто»…
Криваво-червона пляма сонця падала на гірське пасмо. Дослідники «влетіли» у вечір.
Ілля Юрійович вирішив приземлитися на межі дня і ночі, де повинно бути менше бур…
Ракета пройшла низько над вулканом. Попіл обгорнув її пітьмою, потім внизу блиснуло розпечене жерло і вогняні ріки на схилах. Потім знову вода, що мала мідний полиск.
І ліс! Виразно видно зараз ліс, криваві його зарості на березі!
Олекса схопився.
— Слава Життю, вічному і всюдисущому! Воно є тут, є! На сором чванькуватим невігласам, що вважають себе єдиними обранцями Природи, а Землю — центром Всесвіту! — Він кинувся до мікрофона й заволав — Гаррі! Гаррі! Дідько б узяв оцю непрохідність хвиль! Це папороті! Слово честі, папороті! Схожі на пальми, листя тюльпанами…
Ніби пропасниця тіпала Олексу. Все життя переконаний у тому, що на інших планетах є життя, він зараз боявся, що його розбудять…
Добров не сів на морському березі. Хто-зна, які тут шторми або припливи від урагану. Краще сховатися на лісовій галявині.