Чтение онлайн

Лонг звернув на поперечну вулицю, значно вужчу і не таку освітлену. Магазинні вітрини змінились тут житловими будинками, чиї фасади були прокреслені рядами ліхтарів. На зміну покупцям і вуличній метушні з’явились статечні перехожі й галасливі дітлахи, що не зважали на заклики матерів іти вечеряти.

В останню мить Лонг згадав про ґречність і зупинився на розі біля водяної крамниці.

— Наповніть! — звернувся він до опасистого продавця, простягаючи йому свою баклагу.

Той відгвинтив ковпачок і зазирнув усередину; тоді злегка трусонув посудиною і, почувши, як там щось булькнуло, весело проказав:

— Не багато зосталося!

— Атож, — погодився Лонг.

Тримаючи шийку баклаги під самісіньким наконечником шланга, крамар стежив, щоб жодна крапля не пролилася мимо. Затуркотів лічильник; продавець закоркував баклагу і, отримавши гроші, подав її Лонгові.

Тепер Лонг з приємністю відчував на своєму стегні вагу наповненої посудини. До сімейного друга не випадало зайти з порожньою баклагою. До нежонатого — ще сяк-так, а сюди незручно.

Він зайшов у 27-й під’їзд, піднявся на кілька сходинок і вже був намірився натиснути на кнопку дзвінка, та так і застиг із піднятою рукою.

З-за дверей долинали голоси. Один із них, жіночий, досить різкий:

— Ти й надалі тягатимеш сюди своїх дружків? Від мене, очевидно, чекають подяки, що примудряються бувати вдома аж два місяці! Як для мене, то вистачить і кількох днів! А там дивись — знову ті утильники!

— Я вже давно нікуди не вилажу, — почувся чоловічий голос. — А зараз мають прийти у справі. Припини, Доро, ради Марса! Ось-ось надійдуть.

Лонг вирішив перечекати, поки подружжя не перейде на нейтральнішу тему.

— Ну то й що! Хай чують! — відрізала Дора. — І щоб комісар ніколи не знімав заборони. Он як!

— А на що житимемо? — розпалився чоловік. — Га? Ну, скажи!

— Знайшов проблему! Ти міг би добре заробляти й тут, на Марсі, як усі нормальні люди. В цьому домі лише я одна «утильна вдова». Так-так, вдова — ось я хто! Але якби ж то справжня вдова, то бодай могла вийти ще раз заміж… Що ти сказав?

— Нічого. Абсолютно нічого.

— Не віднікуйся! Я й так знаю. Так от, Діку Свенсон, слухай мене уважно…

— Я лише сказав, — викрикнув Свенсон, — що тепер мені ясно, чому утильники не одружуються!

— О, то була твоя найбільша помилка! У сусідстві тільки й знають, що співчувати мені й улесливо розпитувати, коли ж бо ти повертаєшся. Господи! І як усе це набридло! Інші десь можуть бути гірничими інженерами, адміністраторами, бурильниками, зрештою! Принаймні жінки бурильників живуть по-людському, і їхні діти не вештаються, як якісь там гультіпаки. А так: що в Пітера є батько, що його немає…

Тут крізь двері прорізався ледь чутний тонкий хлопчачий фальцет, очевидно, із сусідньої кімнати:

— Ма-а-м, а що таке гультіпака?

— Пітере! — Дора підвищила голос: — Ану мерщій за уроки!

— Чи варто заводити подібні розмови при дитині? — озвався стишеним голосом Свенсон. — Що він про мене може подумати?

— Сиди вдома і навчай, що про тебе думати.

— Мам, чуєш? — знову втрутився до розмови Пітер. — Коли я виросту, я теж стану утильником.

Почулися швидкі кроки. На якусь мить запала тиша, а тоді пронизливе:

— Ма-ам, ойо-йой! Відпусти вухо, ай-яй-яй! Ну що я тобі зробив?! — І знову тиша, тільки чути ображене сопіння.

Лонг, скориставшись паузою, рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

Свенсон відкрив двері, пригладжуючи обома руками чуприну.

— А, привіт! — приглушено мовив він, а тоді голосніше: — Доро, прийшов Тед! Теде, а де ж Маріо?

— Скоро надійде.

З другої кімнати поспіхом вийшла Дора, маленька смаглява жіночка з кирпатим носом і зачесаними назад ледь сивуватими косами.

— Привіт, Теде! Вечеряли?

— Так, дякую. Може, я невчасно?

— Та ні, ми давно все з’ясували. Хочете кави?

— Що ж, не відмовлюсь. — Тед зняв з пояса баклагу і простяг Дорі.

— Ой, та ви що, навіщо? У нас води вистачає.

— Доро…

— Ну, гаразд.

Вона повернулась на кухню. Крізь прочинені двері Тед мигцем побачив посуд, що лежав у «Секотерзі», безводній мийниці, яка миттю всмоктувала й поглинала жир із брудом. «Однієї унції води досить, щоб вимити начисто вісім квадратних футів посуду. Купуйте „СЕКОТЕРГ“! „Секотерг“ наш миє і шліфує, і води не потребує…»

В голові забринів знайомий мотив, та Лонг урвав його:

— Як там Піт?

— О, чудово! Вже в четвертому класі. Я, правда, нечасто його бачу… До речі, знаєш, що він бовкнув, коли я з рейсу повернувся? — Синові слова в батьковому переказі звучали як типовий мудрий афоризм мудрого чада.

Задзеленчав дзвінок. Увійшов Маріо Ріос. Насуплений і весь червоний.

Свенсон поспішив йому назустріч.

— Чуєш, Маріо, тільки жодних розмов про контейнери. Дора ніяк не може подарувати тобі того злощасного контейнера, а сьогодні вона взагалі не в гуморі.

— Та кому вони здались? — Ріос скинув підбиту хутром куртку на спинку крісла і сів.

Зайшла Дора і, побачивши нового гостя, видушила з себе посмішку:

— Здоров, Маріо! Для тебе теж каву?

— Ага, — відповів той, автоматично сягнувши по свою баклагу.

— Доро, візьміть воду з моєї боклажки, — озвався Лонг. — Він буде моїм боржником.

— Угу, — підтвердив Ріос.

— Що сталося, Маріо? — спитав Лонг.

— Валяй-валяй, — буркнув Ріос, — скажи, що попереджав мене ще торік, коли виступав отой Хільдер. Ну, чого мовчиш?