Чтение онлайн

— Он, бачите? — сказав Сенков, показуючи рукою у вікно.

— Точно! — підхопив один з репортерів. — Корабель!

З сусідньої кімнати почулися збуджені вигуки.

То був ще не корабель, а блискуча цятка, що світилася крізь сиву хитку хмарку. Хмарка росла, поки не набула певних обрисів. Вона простяглася по небу подвійною смугою, нижні кінці якої розходилися на обидва боки й задирались догори. Хмарка наблизилась, і яскрава цятка на її верхньому кінці перетворилася на подобу циліндра. Поверхня циліндра була нерівна й скеляста, а там, де падали сонячні промені, вона відкидала сліпучі відблиски.

Циліндр знижувався з незграбною забарливістю космольотів. Він завис на мить, спочиваючи на багатотонній віддачі викидуваних струменів пари, наче стомлена людина в кріслі.

У куполі запала тиша. Жінки й діти в одній кімнаті, члени комісії й репортери в другій, заціпенівши, не ймучи віри, дивилися вгору.

Посадкові ноги циліндра під нижніми соплами торкнулися поверхні, м’яко занурились у сипучу гальку. Двигун замовк, і корабель застиг, непорушний.

В куполі так само панувала тиша.

З величезного корабля вибиралися люди. їм належало спускатися вниз дві милі в черевиках з шипами і з льодорубами в руках. На тлі сліпучої поверхні вони скидалися на мурах.

— Що воно таке? — видушив із себе якийсь репортер.

— Це, — спокійно відповів Сенков, — брила речовини, яка оберталася довкола Сатурна в складі його кілець. Наші хлопці прилаштували до неї капсулу і двигуни та переправили на Марс. Як бачите, кільця Сатурна — це гігантські брили чистої криги.

Голос його лунав серед мертвої тиші.

— Ця схожа на корабель брила — всього-на-всього гора твердої води. На Землі вона б розтанула, а може б, і розсипалась під тиском власної ваги. На Марсі холодніше і сила ваги менша. Тому тут їй це не загрожує. Звичайно, як тільки ми добре налагодимо справу, ми повідкриваємо водні станції і на місяцях Сатурна та Юпітера, і на астероїдах. Ми будемо збирати такі шматки в кільцях Сатурна і відправляти на ці станції. Наші утильники в цьому ділі великі мастаки. Води ми матимемо скільки завгодно. Об’єм брили, яку ви бачите, неповна кубічна миля — приблизно стільки Земля нам послала б за двісті років. Так, на зворотну дорогу, яку вони подолали за п’ять тижнів, хлопці витратили майже сто мільйонів тонн води. Але, гляньте, на тій громаді не видно навіть щербинки!… Ви записуєте, шановні? — звернувся він до репортерів.

Щоб вони та не записували!

— А ось іще дещо. Землю страшенно непокоїть, що її водні запаси вичерпуються. Вона має лише півтора квінтильйона тонн. Вона не може нам виділити з того ані тонни. Записуєте? Пишіть, пишіть… Отож ми, жителі Марса, вболіваючи за долю землян, не хочемо, щоб їх спіткало непоправне лихо… Пишете? Так от, ми, марсіани, готові продавати Землі воду по мільйону тонн за помірковану плату, а через десять років — навіть кубічними милями. Запишіть, що хай Земля не хвилюється. Марс продасть їй стільки води, скільки їй треба буде.

Голова комісії вже нічого не чув. Він відчував, як на нього звалюється майбутнє. Наче в тумані, він бачив, як репортери посміхалися, несамовито водячи перами.

Вони посміхалися!

Він знав, що на Землі ця посмішка перетвориться на громовий регіт, він бачив подумки, як заходяться реготом цілі континенти, коли до них дійде звістка про цю ганебну поразку, тільки-но їм стане відомо, як Марс побив антимарнотратників їхньою ж зброєю. І ще він бачив безодню — глибоку, чорну, як космос, прірву, куди безповоротно канули всі політичні надії Джона Хільдера та будь-якого супротивника космічних польотів на Землі. Ну, й звичайно, і його самого.

В сусідній кімнаті плакала від радості Дора Свенсон, а Пітер, який за той час витягнувся на два дюйми, знай підстрибував, вигукуючи:

— Татку! Татусику!

Річард Свенсон щойно ступив на поверхню Марса і рушив до купола. Його обличчя було добре видно крізь прозорий силікон шолому.

— Ти коли-небудь бачив, щоб чоловік отак сяяв від щастя! – вигукнув Лонг. – Може, в родинному житті й свравді щось є.

— Та кинь! – сказав Ріос. – Просто ти надто довго пробув у космосі!