Чтение онлайн

Але в тому то й заковика, що Алекс — то далеко не Мігель.

— Подзвони, — серйозно й розсудливо повторив мій товариш. — Можливо, вона не відповість. Можливо, просто пошле тебе на фіг. Але ти повинен їй подзвонити, вона ж не якась там лушпайка.

Я хотів спитати, хто така «лушпайка», але подумав, що краще, мабуть, мені цього не знати…

Після обіду в неділю я знову опинився у себе на квартирі сам на сам зі своїми демонами. Я спробував почитати (про те, щоб спробувати щось писати, не могло бути й мови; я остерігався, що в такому стані замість оптимістичної і життєствердної «adventure story» склепаю якийсь кошмарний «хорор» з горами трупів, вивернутими кишками та розмазаними по стінах мізками). Розкрив черговий томик Марка Твена, але не зміг просунутись далі першого абзацу. Якісь чорти роздмухували в нутрощах пекельне вогнище.

Я раптом зрозумів, що через неї втрачаю абсолютно все. Складалося враження, наче розрив взаємин зробив з мене інваліда. Я почувався самотнім, нікому не потрібним гвинтиком, який відвалився від машини. Я просто випав із життя. А тоді до мене несподівано дійшло: я більше не можу писати! За останні дні мені не вдалося вичавити з себе навіть рядочка, навіть півречення, яке потім не дратувало би мене своєю кострубатістю та банальністю. Я не знав, скільки це триватиме, і тому страшенно злився, але не міг нічого вдіяти. Чи міг?…

І тоді… я вирішив передзвонити.

Нині розумію: це було помилкою. Зовсім не через те, що я набрався сміливості й подзвонив першим. Насправді річ у тім, що під час руйнації стосунків завжди є певна межа, після якої неможливо повернути назад. Навіть якщо дуже кортить.

У фізиці існує таке поняття — ентропія. Це функція стану будь-якої системи, яка є мірою незворотного розсіювання енергії. Простіше кажучи, з математичної точки зору ентропія слугує підтвердженням того, що всі процеси у природі незворотні. Якщо ви гепнулись з десятого поверху, вас, звісно, можна підняти назад, однак це не означає, що ви повернетесь у вихідне положення. Або якщо ви ненароком розбили чашку з чаєм під час сніданку, ви можете губкою зібрати його зі столу і зцідити назад у чашку. Але то вже буде інша чашка, і навіть інший чай, оскільки певна частина рідини лишилась на столі та в губці, якась частина випарувалась, а решта увібрала в себе трохи вашої енергії, поки ви вичавлювали мокру губку над новою філіжанкою. Так ось, ентропія наших стосунків незмірно зросла, що означало — шляху назад більше немає.

Жаль, я про це тоді не думав.

Я натиснув кнопку виклику, дивлячись, як на екрані мобілки блимає її номер. Натомість міркував лиш про те, щоб стулити все докупи. Силкувався якомога швидше повернути все назад. Але назад вороття не було. Сподіватися на таке — це ніби вірити, що вода, яка вилилась із перевернутої склянки на підлогу, зможе піднятися у склянку тим же шляхом, яким виплеснулася назовні.

Я дійсно був estupido, як казав Мігель, оскільки не розумів, що щастя не може залежати від чого-небудь зовнішнього, чогось, що не виходить зсередини тебе. Особисте щастя не може бути щастям, коли воно залежить від іншої людини.

Вона таки відповіла.

— Алло… — голос звучав сухо і непривітно.

— Е-е-е… Привіт…

Мовчання.

— Чим займаєшся? — хутко спитав я, аби хоч чимось заповнити вакуум поміж нами.

— Та нічим… Хочу подивитись якийсь фільм.

Я раптом напрочуд ясно зрозумів, що не повинен був телефонувати. Кожна її фраза здавалась ворожою. Але відступати не було куди.

— Сьогодні чудовий день, — повільно говорю, ретельно обдумуючи кожне слово; погода дійсно була славною. — Може, прогуляємось?

— Ні, — без вагань відповіла Маруська. — Я не маю настрою, — а тоді ледь чутно додала: — Вибач.

Я прикусив губу, аби не ляпнути зайвого, і розірвав зв’язок.

«Лушпайка», — подумав я.

Зціпивши зуби, відчув, як у грудях закипає розплавлена сталь, просочується крізь ребра і вологими гарячими плямами огортає шию.

І це вже був не нокдаун. То був нокаут. Глибокий нокаут, після якого досить довго не приходять до тями.

Краще — це ворог хорошого. Коли життя працює гладко і злагоджено, немов швейцарський годинник, не треба нічого покращувати!!! Залиште все так, як є…

А й справді, Кідрук, спитаєте ви, що за діла: до чого тут Бразилія?!

З усією відповідальністю запевняю вас, панове: ми вже за кілька кроків від неї. Зберіться, потерпіть і дотягніть до кінця цього розділу. А я тим часом (перед тим, як перейти до мандрів безлюдними непролазними нетрями в самому серці Південної Америки) доведу до кінця скорботно-романтичну історію, через яку мене вдруге за кілька місяців потягло на інший бік Атлантики.

Цілих два дні після розриву з Маруською я ходив, мов у воду опущений. Геть зачучверів через те кучеряве дівчисько. Роботу виконував абияк, майже ні з ким не розмовляв, а коли й переговорювався, то обмежувався лаконічними безбарвними фразами, бездумно дивлячись кудись убік, наче й не зауважуючи свого співрозмовника. Друзі та знайомі вражалися з такої разючої та ґвалтовної зміни мого настрою, деякі навіть почали вважати мене вередливим диваком, який безпричинно надувається мов бурундук і самим своїм виглядом псує настрій всім навкруги. І тільки Алекс знав дійсну причину мого невідрадного трауру.

Опівдні третього дня, не маючи більше сил терпіти мою кислу мордяку, Саня потягнув мене у «Віолет» обідати. Сподівався, що під час трапези я розбалакаюсь і мені хоч трохи полегшає.

Чепурний ресторанчик «Віолет» розташувався у напівпідвальному приміщенні «Індустріалбанку», чия біла багатоповерхова будівля знаходилась зразу навпроти нашого офісу. Навіть не накинувши курточок, ми перемахнули через дорогу і заскочили у ресторацію. Всередині кілька потомлених і блідих, мов вампіри, банківських клерків поквапливо прикінчували ситні ленчі.

Алекс відразу замовив собі бізнес-ленч. Не вчитуючись у назви страв, я машинально перегорнув декілька сторінок меню, після чого замовив грецький салат.

— Пф-ф-ф, — форкнув Алі, затим безцеремонно вирвав з моїх рук меню і проказав офіціантові: — Йому теж бізнес-ленч, будь ласка… Чувак, поїж по-людськи, а то ти скоро копита відкинеш від голоду.

Потому між нами залягла затяжна ніякова мовчанка, наче у простір над столиком хтось напхав прозорої звукоізоляційної вати. Зрештою, Саня прокашлявся і обережно почав: