Чтение онлайн

–  Ага, бачу!

–  Бачиш же?

–  Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.

–  Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть із Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї і… сиди. Сиди, та й годі.

–  Ну, да, розуміється…

–  А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном…

–  Хе-хе-хе! Ну, да, бо панам, сто бісів їх матері, раз у раз дешевше уступають.

–  Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, господь з тобою!
– усміхнувся Андрій.- Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

–  Ага.

–  І ти не чужий мені, а мій наймит, з села Лементарівки…

–  Ну, да, так… Ми з економії… Ara-a-a!
– прояснів вмить Гришка й зареготався.

–  Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже знає, куди їх вести. Ну, гайда!

Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув:

–  Ану, мурло, з дороги!
– і пропав серед натовпу. «Нема Ілька, обманув,- майнула в Андрія думка.- Дурень… А!! Може, він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята! Тож-то вона ще хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?… Так он що! Ну, добре, добре!… Се батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи, може, плюнуть? Ні, нехай… не треба думать… От якби застать, тихенько підійти й накрить… Чи вони в горниці, чи в кухні? Мабуть, у кухні, обідать варить!… Ні, сьогодня неділя… А може, вона пішла до церкви?… Ну, да… гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… от не подумав! Той, може, тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю сього діда. Чи не проґавив?… Ні ще, стоять; давав дев'яносто один… карбованців з сотню має… Ще, чого доброго, купить воли… А тут ще, чи найде того Остапа… Ну, да, мабуть, до церкви, хм… так я й знав… Ну, да. Неділя… хм…»

Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого, молодого, стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п'яний земляк.

–  Бий! бий!! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш! Парубок всміхнувся і, подивившись на конячину, іронічно спитав:

–  Вона ж хоч вітер повезе?

–  Ха!
– стрибнув циган.- Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться!
– і, стрибнувши, він вмить опинився на шкапинці, що, не сподівавшись такого, перелякалась, хитнулась і ледве не впала.

–  Ну й лошадь!

–  Вогонь!

–  Ти нею ладан вози!

–  Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!

–  Та що ви смієтесь, що ви смієтесь?!
– не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки,- А давай на що, що випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по її видно… Ти дивишся, що вона мала? Ха-ха-ха! Та се ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була яа киргизка, якби вона не мала була… Ну, береш п'ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?… Ну, то йди к чорту! Но!…- Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п'ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув: - Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада. Бий!

–  Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

–  І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!

–  Ні.

–  Ех! Пропадать - так пропадать! Держи руку, держи руку.

–  Та не хочу!

–  Держи! Даю дев'ять! Бий!

–  Бий, Данило, б-б-бий,- заговорив вмить земляк, що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.

–  Та то, дядьку, не Данило.

–  Ну, то… Іван…

–  І не Іван.

–  Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Сви-ня!… Ти, Гаврило, б-б-бий… Або знаєш що? Не б-б-бий…

–  Не мішайте, дядьку!
– одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусате і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.

–  Держи руку! Держи! Дев'ять!

–  Ні.

–  Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!… Но!… Береш дев'ять?

–  Ні.

–  Но!

Але, одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:

–  Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче…

–  Та не виймайте,- сказав парубок,- я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!

Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця 'й почав лічить.

–  Та не давайте, не візьму!

–  Сорок п'ять… До пари мені буланий… шістдесят…

–  Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…

–  Дев'яносто п'ять… Осе вісім… Вісімдесят… десять! На, бери!
– махнувши рукою, скінчив циган.

–  Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!

Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

–  Тьху, чорт!
– схаменувся Андрій.- Заслухався чортового цигана і, мабуть, проґавив діла… Ну, да… Ні, слава богу, стоїть… Що ж Гришка?… Ні, й той уже лежить.

Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

«Ну, пора!» - рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.

–  їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед господом милосердним, сам торік дав дев'яносто п'ять. Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-богом завіряю, що сам дав дев'яносто п'ять.

–  Та воно та-а-ак,- схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок із сивенькою ріденькою борідкою,- коли ж… дорого.

–  Не дорого, земляк, їй же богу, не дорого!

–  Драстуйте, мужички,- привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:

–  Доброго здоровля.

–  Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйствітельно, волики не плохиї… Да, да… Скільки просять?

–  Не дорого, господін… дев'яносто п'ять!

–  Ну да, оно… собственно… А дають?

–  А даю дев'яносто два,- промовив чоловічок.