Краса і сила
Шрифт:
– Драстуйте! Боже поможи!
– Спасибі!
– одзиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:
– А що просить?
Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача і міцніше упершись ліктем, теж наче знехотя муркне:
– Три красні.
– …Ну, та й говорю йому, значить, тому-таки панові,- чується з купки.-«Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його знає, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На неделю у тюрму!…»
– А дві?
– знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає і переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині і одповідає:
– Двадцять сім дають.
– Та, мабуть, мевеличких?
– Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.
– Та вже ж! І голова, і вуха є… Дві берете?
– Та що ви, земляк!
– всміхається хазяїн і повернеться вже зовсім до дядька.- Хіба вже я як? У бога теля з'їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!
– Та й беріть!
– Та й візьму!
– Та й держіть!
– Та й вдержу!
Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:
– А що, держите?
– ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.
– Держу.
– А поснідали добре?
– До обіду недалеко.
– Ну, то… зверху додам два.
– Ні, буде холодно. Коняка добра… молода. Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.
– Та що там?
– всміхається хазяїн.- Хоч дивіться, хоч ні, а більш п'яти не дасте.
Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б'є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:
– Ну, то от так… Держіть руку… Двадцять п'ять - і…- б'є з повагом,- кришка!
– Ні,- хова руку хазяїн,- як не три, то й не тратьте, куме, сили.
– То так-таки й три?
– Та так.
– Ну, а так, щоб продать?
– Щоб продать?
– замислюється хазяїн.- Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім - і беріть. Хай вже…
– А як по-божому?
– Та що ви, дядьку, торгуєтесь?
– вміщується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом,- Криця - не лошиця: біжить - дрожить, упаде - лежить. Сестра її в Києві з гори бігає,
В купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.
– Ну, двадцять шість… Держіть руку!
– Двадцять вісім!
– Двадцять шість!
– Двадцять вісім!
– Ще й цибулю на хвіст,- додає «бриль».
– Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму.
– Держіть руку… Держіть. Двадцять сім!
– Та давай, Данило,- радить «бриль»,- бо вороненька вже стелеться.
– Ще б полтиника…- чухається Данило.
– Е-е…- докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців,- ще мало вам… Беріть!
– Ну, хай іде… Давайте… Хай вам бог помагає, а конячинка, їй-богу, добра!
– перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зітха Данило.- Якби не така скрута… Ех!…
– Прощавайте!
– Щасливо.
– Но!
І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись із земляками, спиниться, розбалакається, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити покупців одповідає:
.
– Не продажня.
Тільки ж вмішається де жид або циган, там спокій сей зміняється на крик, на ґвалт, сварку, іноді й на бійку. І набігає поліція, збігаються люди, піднімається галас, і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й жида.
На воловій, біля купки людей, в темному піджаку, таких же штанях, у гладженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля його, переминаючись із ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок із прищуватими щоками і синенькими, полинялими оченятками.
– Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде,- заглядаючи в очі, вимовив, нарешті, він.- Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!
Андрій погано вилаявся.
– Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» -«Буду», каже.
– Ти ось що,- почав Андрій,- біжи… того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа,- він там повинен бути. Скажи, що я його кличу.
– Робота буде, хе-хе-хе!
– А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?
– Ну, от! Скажу, що є хороша робота…
– Сього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?
– Ну, да, бо звісно…
– Та не перебивай! Не тямиш - і мовчи!
– Прищуватий ніяково всміхнувся і винувато глянув Андрієві в очі.- До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?
– Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло їх.
– Ет! Дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економичеську? Та куди лупаєш! Он-он-но!