Чтение онлайн

Кармелюк(увічливо). Вибачте, пані, мені треба не гаючись говорити з вашим сином.

Пані Люба(привітно). Зараз, зараз. (Бере зі столу якесь блюдо.) Та вже треба всіх кликати - вечеря готова. (Іде.) Ви прибули, то немов і їсти забажалося, а то нікому і їжа не йшла на душу. Вечеря давно чахне на столі, а до неї ніхто й не доторкнувся. (Пішла.)

Кармелюк озирається гострим злодійським поглядом. Стає гнучкий, рухливий. Послухав коло дверей, далі, нашвидку заховавши в кишеню калитку, ламає у вікні грати. Дає у вікно посвист. Прислухається.

Кармелюк(до жінки). Іди сюди, чуєш? Іди швидше - там у саду підождете мене, я швидко вправлюся з ним...

Кармелиха(стоїть мов скам'яніла. Далі з жахом.) Не хочу цього! Не піду! Краще в мурах згнию - не піду на цеє!.. (Зомліла.)

Кармелюк швидко сходить із стільця, висаджує її у вікно. Одриває вартовий дзвоник. Виймає кинджал, становиться проти дверей і ховає його за спину. За дверима чути якийсь гомін. Гомін стає чутніше. Голос пана Маркела: «Іди, дурню, іди сюди, своїми очима подивишся! Та іди ж, не огинайся!»

Увіходить пан Маркел і втягує за рукав чабана. Чабан - обідраний, босий, високий чоловік із торбою за плечима. На йому - стара свита. В руках - батіг.

Пан Маркел. Дивися! Дивися, дурню! (Тягне його до архіву.) Скільки оце паперів написано - все це про його злодійщину судопис. Ніякий він чарівник, ніякий він людський доброчинець - він розбійник. Розбійник, та й годі! Злодій! Каторжник! Душепагубник! (Бере один аркуш із архіву.) Ось тобі чорним по білому (вичитує): «Розбійник Августин Кармелюк - давно відомий злодій, вбігалий каторжник, злісний дезертир, походить із підлеглих пана Пигловського і народився в селі Головчинцях на Поділлі року божого тисяча сімсот...»

Чабан. Читай не читай - воно мені не потрібне. Це не про того писано.

Пан Маркел. Як не про того? Отож не плещи казна-чого, бо за довгий язик щоб Сибіру ще не одвідав!

Чабан. А хіба що, як Сибір? Казав Кармелюк, і в Сибіру сонце світить.

Кармелюк відразу починає прислухатися.

Пан Маркел(до чабана). Як, як казав Кармелюк? Ану, ще скажи, сіромо?

Чабан(згорда). А ти ж звідки знаєш, що я сірома? А може, в мене лану не міряно, добра не лічено?

Пан Маркел. П’яний чи пришелепуватий.

Кармелюк. Хто ти, добрий чоловіче?

Чабан. А ти звідки знаєш, що я добрий чоловік? А може, я людину вбив?

Пан Маркел. Еге! Здається, голубчику, ти прикидаєшся тільки дурнем.

Кармелюк(дивиться пильно на чабана. Швидко). Хто ти такий?

Чабан(оглядає). А хто ж я такий - скидаюся на людину.

Пан Маркел. Бунтарник ти. Гайдамака - ось хто ти. Нап’яв драну свиту, взяв батіг, голову морочить - я чабан, мовляв, шукаю волів...

Кармелюк(стурбовано). Чабан?.. Чого тобі тут треба? Де ти тут узявся?

Пан Маркел. На довідки прийшов та людей каламутить.

Кармелюк(ходить, схвильований). Скажи мені, ти знаєш Кармелюка?

Чабан(хитро йому підморгує). А ти б то його й не знаєш?.. Коли не знаєш, то чого ж ти у мене, дурня, питаєшся? Хай он тобі пани по паперах розкажуть: у їх же там усе списано (з презирством): і коли він родився, і де хрестився, і що в кого вкрав, кого коли пограбував.

Кармелюк. Ну, а ти ж як скажеш - хто він такий? Всі ж його розбійником взивають. Кажуть он, що він людей обкрадає та казанами жінці носить золото.

Чабан. Усяке кажуть. Одні так кажуть, другі - іначе.

Кармелюк. Хто ж він, по-твоєму?

Чабан(тряснув головою). Ех, сказав би я тобі про його, та зранку ось ріска не була в роті. (Показує очима на стіл.) А наливай лиш мені одну!

Кармелюк. Ну, то що буде? (Бере з столу пляшку й чарку, наливає.)

Чабан(п'є. Випивши, скривився). Ех, та й гірка ж яка! Гірка та пекуча. Так і вхопила за серце... Ну, тепер слухай... Слухай та не забувай, бо в тих паперах про це не написано. Питаєш ти, чи розбійник отой Кармелюк? (Твердо.) Розбійник. А який розбійник - зараз скажу... (На хвилину загадався, далі вирівнявся, труснув чубом і несподівано заводить розмаїтим степовим голосом.)

Кармелюк слухає пісню з жадобою, далі, вражений, сідає коло столу, кидає од себе кинджал і схиляється на стіл. Увіходить незабаром пані Люба, заклопотано порядкує коло столу, потім сідає, як зачарована. Далі увіходять пан Стась і ксьондз із пляшками в руках, дивляться, здивовані, на співака, вслухуються, німіють... Пан Маркел, зітхаючи, сідає, слухає, замислений. Легко й весело влітає в двері панна Рома, переодягнена в шовки, але відразу тихішає, стає коло стіни, склала на грудях руки, слухає пісню пильно, не зводячи очей з чабана. Коло дверей, що їх не зачинила панна, з’являються люди в празниковому селянському вбранні, мальовниче поставали коло порога. Останні слова пісні чабан співає, затихаючи. Скінчивши пісню, він озирає слухачів; всі на своїх місцях, нерухомі, замислені: ніхто й не порухнеться. Чабан тихо ховається між люди і разом із ними зникає.

Німа тиша; всі сидять як зачаровані. Несподівано щось брязкає об мур металеве. Од того згуку всі кидаються і змовкають.

Пані Люба. А це що таке?

Всі озираються на Кармелюка.

Пан Стась(до Кармелюка). Пане командире, у вас щось із кишені випало.

Кармелюк сидить нерухомий, схиливши голову до столу.

Пані Люба. Пане командире!