Глибини

Будь-яка планета рано чи пізно вмирає. Кінець може бути раптовий, коли її сонце вибухає. А може бути й повільний, коли сонце згасає поступово і океани на планеті сковує крига. У другому випадку розумні істоти принаймні мають шанс вижити.

Порятунку тоді шукають у космосі, в переселенні на ближчу до затухаючого сонця планету або навіть у іншій сонячній системі. Однак такий шлях відпадає, коли планета — єдина в сонячній системі, а до найближчої зірки не менш як півтисячі світлових років.

Порятунку можна шукати і в надрах планети, в її глибинах. Такий шанс є завжди. Нову домівку будують під землею, використовуючи теплову енергію ядра. Тисячі років потребує така робота, але час є, бо світило холоне повільно.

Та врешті-решт остигає й нутро планети. Доводиться копати щоразу глибше й глибше, аж поки планета геть уся змертвіє.

Саме така пора й наставала.

Над поверхнею планети ледь струменів неоновий серпанок, неспроможний зворушити кисневі калюжі в низинах. Інколи, протягом довгого дня, тьмяно-червоне сонце могло трохи розжеврітися, і тоді кисневі калюжі починали рябіти бульбашками.

Протягом довгої ночі калюжі й голі скелі бралися блакитно-сивою памороззю, випадала неонова роса.

На глибині восьмисот миль від поверхні залишався останній осередок тепла і життя.

Венда відчувала до Роя таку глибоку симпатію, що думати про це здавалося аж непристойним.

За все життя їй дозволили ввійти до оваріума лише один раз, давши при цьому зрозуміти, що більше туди вона не ввійде ніколи.

Селекціонолог тоді пояснив:

— Бачите, Вендо, ваші показники не відповідають усім вимогам. Але ви здатні давати потомство, і одну спробу ми вам дозволимо. Може, з того щось і вийде.

Венді страшенно хотілося, аби щось вийшло. Ще в дитинстві вона довідалася, що інтелектуальні дані в неї невисокі й що їй судилося стати простою Робітницею. Її гнітила думка, що вона не виправдає надій Роду, і Венда з нетерпінням чекала свого єдиного шансу — дати життя новій істоті. Це прагнення перетворилося в неї в справжню манію.

Венда заховала свою яйцеклітину в кутку щільника, а згодом навідалася, щоб поглянути, що з нею сталося. Безладний, як могло здатися, рух яйцеклітин, що відбувався під час автоматичного запліднення (для забезпечення рівномірного генного розподілу), на щастя, не заподіяв її яйцеклітині ніякої шкоди — вона тільки ледь зворухнулася, та й годі.

Венда непомітно спостерігала за ембріоном протягом періоду визрівання, запримітила малятко, що виникло з її плоті, закарбувала в пам’яті його прикметні фізичні риси, стежила, як воно росте.

Рой виростав здоровим дитинчам, і Селекціонер був ним задоволений.

Якось Венда була зауважила ніби між іншим:

— Погляньте на того, що он там сидить. Він, здається, хворий?

— Котрий? — Селекціонер сполошився. Якби в якогось маляти виявилися ознаки хвороби, це похитнуло б його фахову репутацію. — Ви маєте на увазі Роя? Пусте! Якби-то всі малюки були на нього схожі.

Попервах Венда тільки пишалася, потім відчула побоювання, нарешті її охопив жах. Вона збагнула, що надміру часто відвідує своє дитинча, цікавиться його навчанням, спостерігає, як воно бавиться. Вона сяяла від щастя, коли Рой був біля неї, і марніла від суму, коли довго його не бачила. Ніколи раніше вона не чула про такі почуття, і їй було соромно.

Варто було, мабуть, звернутися до психіатра, але нема дурних. Треба бути геть тупою, щоб не тямити: в неї справжнісінький психоз, а не якесь незначне відхилення, що його можна вилікувати видаленням з мозку однієї клітини. Тут немає жодних сумнівів. Якщо хтось довідається, її посадять в ізолятор. А то й безболісно умертвлять як безнадійно хвору, щоб не витрачала марно енергії, якої й так обмаль. А чи навіть знищать Роя, коли з’ясують, з чиєї він яйцеклітини.

Венда намагалася перебороти себе впродовж багатьох років і дечого зуміла домогтися. Коли вона почула, що Роя вибрали для далекої подорожі, їй стало до болю гірко.

Вона пішла з ним до одного з безлюдних переходів печери за кілька кілометрів від центру міста. Єдиного міста у надрах планети. Ніякого іншого вже не було!

Цю печеру було закрито ще за її пам’яті. Старійшини Роду походили тут по всіх закутках, перевірили чисельність тутешнього населення та його енерговитрати, а тоді вирішили залишити її в темряві. Тих небагатьох, хто тут мешкав, переселили ближче до центру, а квоту для наступного покоління в оваріумі урізали.

Венда зауважила, що думок на розмовному рівні в Роя майже не було, вони ніби відійшли кудись у глиб свідомості.

— Боїшся? — телепатувала вона йому.

— Бо ходжу сюди зі своїми роздумами? — Він завагався на мить. — Авжеж, боюся. Для Роду це останній шанс. Якщо мене спіткає невдача…

— Ти за себе боїшся?

Рой глянув на неї здивовано, і Вендин потік думок захвилювався від почуття непристойності, якої вона припустилася.

— Я б хотіла, щоб замість тебе послали мене.

— Гадаєш, ти краще справишся із завданням?

— Та ні ж бо. Але якби зазнати невдачі і… і не повернутися довелося мені, для Роду це була б менша втрата.

— Втрата однакова, — флегматично відказав Рой. — Ідеться про виживання Роду.

Думки про загрозу для Роду нараз відійшли у Венди кудись на задній план, якщо вона взагалі переймалася нею. Вона зітхнула:

— На тебе чекає дуже довга подорож.

— Он як? — Рой посміхнувся. — Ти знаєш, куди мене посилають?

Венда завагалася. Не бажаючи видатися йому недотепою, відповіла стримано:

— Ходять чутки, що до Першого Ступеня.

Коли вона була ще мала і переходи обігрівалися навіть за межами міста, її водила туди дитяча цікавість. Одного разу, забрівши так далеко, що вже почала хапати дрижаки, вона натрапила на широкий коридор, який навкоси вів кудись угору. В ту ж мить його щільно й наглухо перекрила велетенська захисна стіна.

По той бік стіни нагорі, як вона довідалася значно пізніше, був Сімдесят Дев’ятий Ступінь, над ним — Сімдесят Восьмий і т. д.

— Ми збираємося перейти за Перший Ступінь, Вендо.