Егоїст
Шрифт:
У Липинського в мозку спалахували різкі болючі блискавки..
— Ти хоч не в лікарні?.. В тебе рана від вогнепальної зброї... Не проговорись...
— Я ж не новачок...
— Болить?
— Потерплю...
— Куди вона тебе?
— По ногах...
— Де вона тепер?
— Не знаю...
Георгій ошелешено мовчав. Несподівано його обпік здогад. Він набрав номер телефону Євиної квартири на Тарасівській. Липинський не помилився. Вона була там, разом з усіма. — У вас там що? Звітно-виборча конференція націонал-анархістів? — закричав він у трубку і тільки тепер відчув, як багато випив. Язик заплітався і не слухався його. — Вам що — жити обридло? Зараз вас там усіх і кокнуть! Одним махом!
На протилежному кінці дроту запала довга пауза.
— Ти ж сам нас зібрав... — пролепетала Євдокія. — Ми тебе тут чекаємо...
Георгій перелякався:
— Я? Та як ви повірили! Це ж провокація!.. Ану розбіглися всі швидко! Тільки без шуму!
Він хотів був кинути трубку, як раптом згадав:
— Я тебе зараз заберу...
Георгій п. дхопився з місця і став похапцем одягатися. «Аж надто багато випив...» Кімната похитувалася перед очима. Рука не втрапляла в рукав.
«Як я в такому вигляді за кермо?.. Нічого... У цьому житті треба всього спробувати... Все колись буває вперше... А руки таки не слухаються... Замок не замикається... Нічого — хай хата лишається незамкнена... Може, вона мені більше не знадобиться...»
Георгій вийшов, похитуючись, на сходи...
Перед очима усе пішло обертом.
«Забагато випив...» — пробурмотів він і схопився за металеві поручні, які індійські сусіди, всупереч його волі, поставили для додаткової безпеки... З квартири нижче поверхом різко відчинилися двері... «Дивно... Там давно ніхто не живе...» Чоловік, що вийшов звідтіля, уважно подивився на Георгія, повільно підняв руку і прицілився...
«Що це? Він хоче мене вбити?»
У Георгія підкосилися ноги, ні, не від страху, від випитого. Він різко осів... І саме в цю мить відчув гарячий обпікаючий біль у грудях .
«Він мене вбиває? То чому ж я все ще живий? Він не вцілив мені в серце...»
Георгій сидів на холодних сходах і крізь залізну огорожку бачив, як його вбивця повільно цілиться в нього, щоб цього разу не промахнутися... Йому заважали стовпчики огорожі... «Треба подякувати сусідам...» Убивця був без маски. «Навіщо йому маска? Адже він іде вбивати». Обличчя у вбивці було безбарвне... Георгій нізащо б його не впізнав на очній.ставці, якби йому довелося лишитися живим..; «Напевне, таким і має бути обличчя кілера...»
Георгій не мав сили зробити щось на свій захист. Він спокійно спостерігав за холоднокровним убивцею... «Це кінець. Хто ж навчить моїх дітей грати в шахи і баскетбол?» У цю мить Георгій почув постріл звідкілясь ізгори-і одночасно побачив чорну дірку в лобі свого убивці і йоте здивований погляд.
Липинський підняв важку голову. Люк на горище був відкритий. Звідтіля виднілася рушниця з оптичним прицілом... Того, хто був за нею, він не бачив, проте знав напевно, що звідтіля дивляться на нього Ісусівські очі Діда...
...Мама була поруч. Сокіл-сапсан пронизував його випробувальним поглядом. Десь плакало дитя... Мабуть, ще ненароджене. Довкола все було сліпучо білим. За білосніжно-білим парканом білосніжно-білий сад. Не зимовий, ні. Дуже теплий сад. Наче зроблений із спеціального білого воску. Під парканом сидів білий Бог з білою довгою бородою. Він не був холодним. Він був теплим і люблячим. Бог сидів на білій мармуровій лавці й посміхався. Георгій уперше бачив Бога, хоча й не міг роздивитися його обличчя. Тепер він повірив маминим словам, яка казала, що Бог не такий, як на іконі. Бог добрий і веселий. Усміхнений Бог дивився на Георгія. «Підійди до нього», — легенько рукою підштовхнула його іззаду мама. А він — маленький хлопчик. Він підійшов до Бога і сів йому на коліна. Бог погладив його по голові і нічого не сказав...»
Який дивний «той світ», — подумав Георгій.
Він чекав, коли до нього прилетять янголи. Так має бути. Мама казала. І має зазвучати ангельський хор.
Здалеку почувся спів. «Ось він, ангельський хор. Дивний спів... Чому така дивна мелодія? Зовсім не схожа на ангельську. Циганщина якась, чи що?..
«... Повернувся, повернувся
Наш Георгій дорогий!
Пий до дна!
Пий до дна!..» ... Отже, я помер? Чи ні? Вони співають на моїх похоронах? Як я й заповідав. Я навіть бачу їхні обличчя, хоча трохи розпливчасто... Ось Євдокія... «Я тебе люблю»... Ромко... «Привіт, друже! Так хочеться солодкого...» Ігор Ільчишин... «У тебе новий імідж? Супер!»... Марина... Зі своїм чорним гумором... Що вона цього разу каже? «З поверненням!.. З поверненням, Егоїсте!..»