Чтение онлайн

— Я не служу нікому, — відповів Арагорн. — Але слуг Саурона переслідую всюди, куди б не привели їхні сліди. Звички орків я знаю краще за багатьох, а полюю з голими руками тому, що іншого виходу в мене немає. Викрадено двох наших товаришів. У таких випадках, не маючи коня, людина йде пішки, а якщо й перелічує ворогів, то тільки вістрям меча. А меча я маю!

Він різко відкинув плащ за плечі. Блиснули ельфійські піхви, клинок Андрила сяйнув, як сонячне проміння.

— Елендогі — ось мій бойовий заклик. Я Арагорн, син Арахорна, звуть мене також Елессаром Ельфійським, Дунаданом, спадкоємцем Ісілдура, сина Еленділа, володаря Гондору. Ти бачиш його меч, колись зламаний, а нині викуваний знову. Чи допоможеш мені, чи заступиш дорогу? Обирай!

Гімлі й Леголас ще не бачили Слідопита у такому стані. Він наче виріс, а обличчя його, сповнене сили й величі, раптом нагадало обличчя Кам'яних гігантів. Леголасу навіть здалося, що над головою Арагорна яскраво сяє обруч невидимої корони.

Еомер відступив, пиха в його погляді змінилася на глибоку шану.

— Дивні часи, — пробурмотів він. — Сни оживають, втілені легенди зростають з трави…

Вголос він зауважив, звертаючись до Арагорна:

— Що ж означає твоя поява? Ти чув про темні пророкування? Через них Боромир, син Денетора, вирушив у дальню путь, але кінь, що був йому подарований, повернувся без вершника. Які ж знамення долі несеш ти з півночі?

— Знамення важкого вибору, — сказав Арагорн. — Передай Теодену, сину Тенгила: на нього чекає відкрита війна або під рукою Саурона, або проти нього. Нікому не доведеться нині жити так, як раніше, і мало хто зможе зберегти свої надбання. Але про це згодом. А доки ми ще не позбулися лиха, мені самому потрібна допомога або хоча б порада. Я вже казав тобі, що ми переслідуємо орків…

— Можеш перервати гонитву. Орків ми винищили.

— А наші друзі?

— Ми не зустріли нікого, крім орків.

— Дивно, дуже дивно… А серед вбитих? Вони маленькі на зріст, ви могли прийняти їх за дітей, взуття вони не носять, а плащі в них такі самі, як у нас. [24]

— Не було там ані гномів, ані дітей. Ми перелічили вбитих, забрали зброю і всю здобич, а потім склали трупи й підпалили, як велить звичай. Бачиш, наше багаття ще димить.

— Вони не гноми і не діти, — втрутився Гімлі, - Вони гобіти.

— Гобіти? — перепитав Еомер. — Існує й таке плем'я? Вперше чую! Дивне ім'я…

— Дивне ім'я дивного народця, — підтвердив Гімлі. — Але ці двоє дорогі нам, У пророкуванні, яке збентежило намісника Мінас-Тіріта, згадуються напіврослики. Так ось — це й є гобіти.

Воїн, що тримав спис Еомера, презирливо розсміявся:

— Напіврослики! Та про них розповідають старі казки, принесені з півночі! Схоже, ми випадково завітали до країни чудес… Чи ми все ж таки стоїмо на твердій землі?

— Це як подивитися, — сказав Арагорн. — Ми, що живемо нині, можемо стати казкою для нащадків. Стій, якщо хочеш, на твердій землі. Тільки на ній теж немало див, хоча ти й проходиш повз них, не помічаючи…

Воїн удав, ніби не почув слів Арагорна. Звертаючись до Еомера, він сердито кинув:

— Навіщо гаяти час на пусті балачки? Нам треба поспішати, веди нас. А цих диваків з їх недоладними байками залишимо тут? Чи зв'язати їх і привезти ярлу?

— Мовчи, Еотайне! — суворо обірвав його Еомер, переходячи на свою рідну мову. — Я повинен поговорити з ними сам. Збирайтеся внизу на стежці. Коли повернусь, рушимо до Ентули.

Бурмочучи незадоволено до себе, Еотайн відійшов і передав наказ. Загін почав спускатися з горба; незабаром Еомер залишився наодинці з трьома Хранителями.

— Твої слова, Арагорне, звучать дивно, хоча я певен, що ти не брешеш. Ми, роханці, самі ніколи не брешемо, але й обдурити нас нелегко. І все ж ти сказав не всю правду. А як я можу, не знаючи твоїх справжніх намірів, зробити вірний вибір?

— Я пішов з Імладриса — ось тобі ще одне легендарне ім'я! — багато тижнів тому, — сказав Арагорн. — Зі мною був Боромир, лицар Мінас-Тіріта. Я збирався супроводжувати сина Денетора до його рідного міста й допомогти їм проти Саурона. Інші мої супутники мали свої наміри, [25]але докладніше розповісти тобі про них я не маю права. Проводирем нашим був Гандальф Сірий.

— Гандальф! — вигукнув Еомер. — Гандальфа Сірого ми знаємо. Повинен тебе застерегти: його ім'я не служитиме надалі ключем до прихильності ярла. Гандальф гостював у нас неодноразово, і кожного разу без запрошення, то тричі на рік, то надовго щезав. І завжди його прибуття провіщало дивовижні події; дехто стверджує, нібито він приносить нещастя. І справді, нещодавно, взимку, щойно він нас залишив, настали нечувані біди. Почалися чвари з Саруманом. Ми ж бо вважали його своїм другом, а Гандальф попереджував, що Ізенгард ретельно готується до війни, а Саруман таємно кує лихо. Гандальф начебто ледве від нього врятувався і просив Теодена допомогти. Ярл не бажав нічого чути, і маг пішов собі, узявши кращого скакуна зі стаєнь ярла, Тінебора — це прямий нащадок коня, що служив Еорлу Юному; той умів розмовляти людською мовою, і Тінебор не гірший — їздити на такому личить лише володарям Рохану. Щоправда, тиждень тому Тінебор повернувся, але гнів ярла ще зріс — кінь здичавів і нікого до себе не підпускає…

— Гандальф вимушений був розстатися з конем далеко на півночі. Та ніколи вже не доведеться старому магу сісти в сідло. Безодня Морії поглинула Гандальфа назавжди…

— Печальна новина, — спохмурнів Еомер. — Печальна для мене і для багатьох, але не для всіх — ти переконаєшся в цьому, коли навідаєшся до двору.

— Ніхто з вас ще цілком не збагнув, який це страшний удар, — сказав Арагорн. — Його наслідки ви відчуєте дуже швидко. Мені ж довелося замінити того, кого неможливо замінити, — вести загін довгим шляхом з Морії. Ми йшли через Лоріен — край, про який тобі варто було б довідатись більше, перш ніж судити. Звідти Великою Рікою ми спустилися до водоспадів Раурос, і там від рук тих самих орків, яких ви нині розгромили, загинув у бою Боромир, син Денетора.

— Що за вісті, Арагорне, одна страшніша за іншу! — гірко вигукнув Еомер. — Без Боромира буде важко і Мінас-Тіріту, і Рохану. Відважний, стійкий був лицар… Він рідко відвідував Рохан, у нього вистачало справ на східних кордонах, але я знав його… Він був схожий скоріше на палких нащадків Еорла, ніж на поважних мужів Гондору. І без сумніву, став би великим правителем, якби дочекався своєї [26] черги і прийняв владу… Чому ж нас не повідомили з Гондору? Чи давно сталося нещастя?