Чтение онлайн

«Але з ворогом!»

«Для нашої справи!»

«Ми не можемо...» — старший змовк, бо заплутався, але відразу знов узявся за своє: — Наказ командира — покарати її!»

«А хіба ми повинні слухатися наказів? Тоді навіщо ми? Закон не має слухатися окремих осіб».

«Ох, ніколи не заводьтеся з жінками!» — засміявся молодший член трибуналу.

«Вам важко збагнути жінок, бо вони завжди великодушніші за чоловіків! — відрубала дівчина.— Я вимагаю помилування!»

«А я — розстрілу!» — кричав старший.

«А може, їй щось таке... легеньке? — запропонував молодший.— Щоб відчула і належно...»

«Помилування, до того ж цілковите!»

«Розстріл!»

Так вони сперечалися, а той третій все просовувався поміж їхніми крайніми позиціями та все вигадував якісь форми покарання, які б примирили трибунал, бо негоже, коли навіть троє людей не можуть ніяк дійти спільної думки. Єдність потрібна, монолітність у всьому! Навіть у помилках і заблудах, коли диктуються вони вищими інтересами.

І таки вмовив. Вирішено було відправити Таню в один з віддалених загонів рядовим партизаном, перед тим обстригти публічно й переодягнути в чоловіче вбрання.

Вирок трибуналу мав затвердити командир бригади. Зважаючи на незвичайність справи, він міг би доручити затвердження своєму заступникові, але не такі тоді були часи і не така людина був Дерега, щоб комусь там щось передоручати. Він сам перехрестив вирок криваво-червоним написом: «Затверджую!»

І все відбулося так, як ухвалив трибунал. І сам Дерега був присутнім, коли обстригали й одягали в ношені-переношені чоловічі лахи його Тетянку, сам дав їй гвинтівку з примкнутим багнетом, і всі дивувалися, як може знести молода жінка таку наругу і чому не шпортне свого колишнього чоловіка багнетом?

Але Тетянка знесла все. Попросила в партизана, який віз її в далекий загін, махри, закурила, стала говорити навмисно хрипким голосом. Звикала до чоловічої своєї ролі і долі...

В загоні пробула недовго. Стояли тоді гарні теплі дні. В лісах дихалось особливо легко й святково. А потім уночі пішов дощ. Загін робив великий нічний перехід, на ранок мали перебратися до іншого лісу, ще пишнішого і прекраснішого, брели по пояс у травах, продиралися крізь гущавини, крізь зелене віття, а на всьому лежала важка роса, і до ранку вони позабейкувалися так, що не хотілося й дивитися один на одного, і їхній командир вирішив поєднати перепочинок з купіллю, бо натрапили над ранок вони в глибині соснового лісу на приховану партизанську баньку.

Було виставлено вартових, зроблено все, як годилося, зроблено швидко й точно. А потім носили воду й розпалювали баньку, і теплий дим зав'юнився попід соснами, і всі мерщій стали здирати з себе мокрий, облипаючий одяг, і всі дивувалися, що можна так забруднитися в чистих росах. Потім усі ці напівголі, звеселілі від очікуваної купелі люди раптом здригнулися від несподіваного звуку, хоч звикли до того звуку, жили серед таких звуків...

То був короткий і жорстокий постріл з трофейного пістолета. Пролунав він з-за причілка баньки, тої самої баньки, звідки взимку було взято Дерегу (хоч про це, здається, ніхто й не відав). Усі кинулися туди і побачили нового партизана, якого ніхто ще й не взнав, побачили, що то жінка — прекрасна молода жінка, обліплена мокрим одягом. Вона сиділа, прихилившись до соснових колод причілка, прихилившись недбало і стомлено, дивилася на всіх чорними очима, в яких навік закляк зелений лісовий світ. Тоненький прутик молодої вільхи гінко вивищувався над мертвою, і над саме її обличчя з вузького листка, виставленого, мов рука долі, нависла велика крапля роси, готова щомиті важко впасти.

Може, стояли партизани, дивлячись на ту краплю зовсім коротку мить, але для Яковенка ця сцена тривала ось уже багато-багато років. Так і здавалося йому, що й досі стоять у зарошеному лісі мовчазні, вимучені й вимочені партизани і мовчки дивляться на його мертву сестру Тетянку.

Яковенко ніколи не бачив своєї сестри. Знає її тільки з фотографії. Тепер, з відстані двох десятків років, можна б спробувати знайти винних. Але й тепер важко.

А може, у всьому завинила роса?

Відлуння цієї трагічної історії можна знайти в рапортові Яковенка. Там стоїть: «Людина повинна бути горда. І якщо вже так, то горда послідовно».

На трап не ступила жодна нога. Безглуздям було б ждати, що хтось зійде на берег о четвертій чи п'ятій ранку. «Омірос» сонно притулився до причалу, сонно завмер, і здавалося, що на ньому або ж усі сплять, або й зовсім нема нікого живого. Судно-привид, судно-примара. Не чутно криків-гуків, нема тупотіння й біготняви на палубі, ніхто не дивується чужому порту, нікого не цікавить берег. Невидимий капітан десь дає нечутні команди, невидимі люди невидимо їх виконують, хтось кидає на причал товсті канати, хтось вправно спускає трап — і знову все мертве, сонне, байдуже. А старе судно таке, немов воно воскресло з прадавніх-давен, виринуло з океанського дна. На корабельному кладовищі «Омірос» вважався б найпоказнішим експонатом. У нього так мало було спільного з будь-чим живим, що Яковенко, власне, й не ждав, щоб хтось зійшов з «грека».

Спокійно достояв до кінця своєї зміни й передав пост Ляскову, який лаявся, що його рано розбудили, й ще лаявся, коли побачив обшарпаний борт «Оміроса».

— Це нижче моєї гідності — стояти коло такого обдертюха! — бурчав Лясков.

А Яковенко швидко дійшов до застави і, не гаючись, поклався спати, бо прикордонник спить не тоді, коли настає ніч, а коли має час для спання.

Щось там йому приснилось, але він не збагнув, що саме. І прокинувся, не доспавши своєї норми, що вже й зовсім не властиве для такого молодого хлопця, та ще й змореного щоденним стоянням на посту.

Яковенко лежав на своїй вузькій залізній коєчці, прислухався до звичних звуків заставського життя (тупотіли чоботи наряду по коридору, дзвонив телефон у чергового, старшина Кайнаров вимовляв своє «і борщ», у ленінській кімнаті хтось крутив приймача, шукаючи, що серцю миле) і пробував згадати, що ж саме йому приснилося.

Так і не згадав. Зате пригадалося йому сіно. Любив отак, прокинувшись, вдавати, ніби спить, і перебирати сторінки пам'яті.

Зовсім неждано пригадалась йому пригода з сіном.

Останнє літо перед армією провів у колгоспі мотористом. На двох зчалених докупи дніпровських дубах установили човновий двигунець, примайстрували зверху дубів широкий дерев'яний поміст, і Яковенко цим «катамараном» переправляв на задніпровські випаси худобу, возив з островів сіно. Коли не стало роботи в селі, його послали в далеку лісову бригаду. Там, на дніпровському старику, притулився невеликий хутір. Обіймали його з трьох боків старезні діброви й молоді сосняки, а з четвертого— зеленіли на староводді дикими травами довгасті острови й острівці, прикрашені дуплистими вербами й густими лозами. Таким Яковенко пам'ятав хутір ще з дитинства, таким він лишався і досі.