Буденщина
Шрифт:
Добре вихована дівчина буцімто тільки і чекала цих слів і мило червоніючи запропонувала:
– Для чого тобі готель?! Я ж бо живу сама, і надіюсь, двом нам у моїй, хоч і не дуже великій квартирі, але все ж місця вистачить. Ти не проти?
Володимир (ради пристойності) трохи повіднікувався, але швидко погодився. (А ось місце все ж не хватило і увесь залишок ночі коханці взбиралися один на одного ... від "тісняви".)
А ранком попрощалися ніжно, але назавжди. І залиши вся в їх душах якийсь незбагнений сум.
Ні все було добре. І навіть чудово.
Але Катя подумала: "Коли ми з Алею, уколовши йому подвійну порцію "снодійного", займалися разом з ним утрьох коханням, усе було набагато цікавіше."
А Володі простуючому до станції метро в ранковому мареві бачилась брава гола "вершниця" залихвацько "гарцююча" у напівтемряві мертвецькій. (Він вже вирахував, що то була зникнувша безслідно із лікарні Зоя Данич.) І тому спочатку, перш ніж ступити за турнікет, він призупинився, перепочив "пригасив " разгулявшуюся свою уяву. (Для чого лякати чергового полісмена у таку рань. А то вирішить, сердешний, що у хлопця у брючині чи то обріз, чи то протитанкова граната прихована. )
…
Поки Володя у психушці десять років протирав "утихомирюючу сорочку", країна реформувалась повним ходом.
Суперсучасні автобани, мінілінії (у більшості своїм наземні) метро появилися вже майже у кожному провінційному містечці, ставши їх візитною карткою.
Нові сучасні мікрорайони (для кожного покоління свій) неначе гриби після дощу росли в усіх містах. Але не вверх, а у широчінь розросталася малоповерхова Україна. (У моді були "родові" маєтки: фазенди і ранчо.)
Та і околиці, і столиця тепер різнились лише розмірами, бо зараз черпали вони із суспільної годівниці однаковими ложками, а останні роки все більше і більше покладалися на місцеві свої бюджети і на їх основі будуючи свої далекосяжні плани.
Реформувалася ж не тільки економіка, але і образ мислення людей. Так як "марив" народ тепер не персональними превелегіями, а персональними робочими місцями, які в відміну від "адмінресурса" можна було і у спадок передати.
А ще анахронізмами стали слова: президент і глава, а навпаки стали популярними: команда і голова.
Персональні комп'ютери, які тепер були наявні практично у кожній родині І складали єдиний спільний інформаційний простір, дозволяли навіть пересічним громадянам захищати свої кровні інтереси особисто (без делегування своїх спадкоємно - майнових прав на частину суспільної власності) і висловлювати свою волю по усім всенародним питанням, особливо економічного характеру.
З роками в країна поступово щезла кілейність. І відмирали (тихо і без антагонізму) клани, а клоновані ними партії зливалися у могутні дієздатні управленчиські команди.
Жити на "світу" стало економічно набагато вигідніше, ніж у "тіні", бо тепер здоровий глузд, економічна доцільність і чесно зароблена гривня правили балом.
Абсолютна відкритість, стабільні, а головне обов'язкові для усіх "правила гри" будь-якого неробу зразу ж обертали у "голого короля".
Тримати у команді усякого рівня навіть самого - самого близького родича, але бездара, стало вельми накладно. Так як за кожен невірний крок сина чи то доньки приходилось розраховуватись із особистої кишені.
Але батьківська любов не знає меж і находилися диваки, які за "огріхи" своїх чад "викладували" у командну скарбницю більше, ніж їх "вічні стажери" - діточки зарплатні отримували. Але все законно і все по правилам.
Про все це і ще про багато інше Володя Манін почерпнув відомості читаючи газети і дивлячись телепередачі ще коли проходив у лікарні процес адаптації до нових умов життя.
А ще Володимира здорово здивували в сьогоденні найсуворіше табу на інформацію про приватне життя усіх співгромадян і те що будь-яка реклама перш ніж бути оприлюдненою проходила обов'язково експертну оцінку.
І в усьому цьому допоміг Володі розібратися прикріплений до нього банківський менеджер, який ще і допоміг хлопцю скласти первинний план стажеровочного турне по країні.
Менеджер Мишко був знаючим і приємним молодим чоловіком ні на мить не полишавшим свій теко - комп'ютер.
– Я тепер твоя фінансова тінь до кінця днів наших. (Зараз багато, особливо приватних, фірм практикувало довічний найм.) І давай відразу ж домовимося: раніше один одного на той світ не рипатися, - весело заявив він у перший же день знайомства і став ненав'язливо стиха і без витребеньок, як ровесник - ровесника при цьому як друг вірний вчити Володимира уму - розуму.
– І роботу тобі підберемо по душі, і на оновлену Україну- матінку подивишся та ще і на наречених на видані кинеш оком. Раптом якась по душі прийдеться, - чи то жартома; тчи то серйозно промовляв він влазячи у бази даних і підшукуючи майбутніх роботодавців: молодих та не зайнятих.
– А як тобі вдовиці середніх літ?
– допитувався він сміючись і демонстрував Володі візуально добротні господарства і міцний бізнес ділових жінок. (Деяким із них чомусь сильно везло у грошах, але м'яко кажучи, не дуже у ділах сердешних.)
Певна річ, зовнішні дані не і усіх цих дам відповідали стандартам фотомоделей, але ж при усьому цьому зустрічалися і лапочки.
В одної із них Стефанії Поліщук на її фермерському "ранчо" і судилося Володі Маніну стартувати у доросле життя, але вже вдруге, повторно.
Перший старт зразу ж після закінчення середньої школи у дитбудинку виявився фатальним фальстартом. (Після випускного балу Володя, якому за любов до висоти шкільні друзі дали прізвище "Ікар", поліз на величезну самітну сосну почепити свій особистий "бойовий стяг": мереживні яскраво червоні трусики: вдячний презент від випадкової подружки, яка мимохідь позбавила хлопця вже нестерпиме обтяжливої "незайманості". Раптовий у дар блискавки перервав це сходження, але хлопця не вбило, а лише прибило і проходив він потім у психлікарні пришибленим цілих десять років.
…
До ранчо, а офіційно приватного фермерського господарства пані Стефанії Поліщук можна було добратися як автомобілем, так і літаком.
Володя вибрав останнє. Усе-таки навіть трагічний удар блискавки не відбив у хлопця любові до височини. (Правда, вище ніж на двадцятиметрову трубу їх дитбудинковської кочегарки хлопцю поки що у житті забиратися не довелося.)
Літовище знаходилося за містом і Володя поїхав до нього не на таксі, а звичайним рейсовим автобусом. (Спохватився хлопець нарешті і пригадав наставляння свого банківського менеджера Михайла і вирішив економити гроші. Економія вийшло не мала: аж дві гривні, а вчора з "друзями" прокутив по ресторанам ... дві тисячі.)