Чтение онлайн

Колер різко загальмував і повернувся, його погляд пом’якшав.

— Ну звісно! Як я міг мислити так примітивно? Справді, щоб досліджувати симптоми раку, не конче самому хворіти на нього.

Ленґдон ніколи не чув цієї ідеї саме в такому формулюванні. Вони рушили далі. Колер задоволено кивнув.

— Думаю, ми з вами чудово порозуміємося, містере Ленґдон. Ленґдон чомусь не був у цьому впевнений.

З якоїсь миті Ленґдон почув десь попереду глухий гуркіт. Із кожним кроком він гучнішав, відлунюючи у стінах. Гуркіт начебто долинав із протилежного кінця коридору.

— Що це? — нарешті не витримав Ленґдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до діючого вулкана.

— Камера вільного падіння, — коротко відповів Колер, нічого більше не пояснюючи.

Ленґдон вирішив не допитуватися. Він утомився, а Мак-симіліан Колер, схоже, зовсім не прагнув виявляти гостинність. Ленґдон нагадав собі, для чого прибув сюди. Ілюмінати.Десь у цьому величезному будинку лежить труп… із тавром, заради якого він щойно подолав три тисячі миль.

Наприкінці коридору гуркіт перетворився на заглушливе ревіння, підлога під ногами вібрувала. Вони повернули за ріг, і праворуч з’явилась оглядова галерея. Чотири вікна з грубим склом в округлій стіні нагадували ілюмінатори в субмарині. Ленґдон зупинився і зазирнув в одне з вікон.

Професорові Роберту Ленґдону доводилося бачити в житті всілякі дивні речі, але такої дивовижі він іще не бачив ніколи. Він навіть кілька разів змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинація. Він дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомості, висіли в повітрі люди.Троє. Один помахав йому рукою і зробив у повітрі сальто.

О Боже,подумав він. Я потрапив до Країни Оз.

Дно шахти затягувала дрібна сітка. Крізь отвори в сітці виднів-ся велетенський пропелер, що обертався з шаленою швидкістю.

— Камера вільного падіння, — пояснив Колер, зупинившись біля Ленґдона. — Те саме, що затяжні стрибки з парашутом, тільки в закритому приміщенні. Для зняття стресу. Це вертикальна аеродинамічна труба.

Вражений, Ленґдон не міг відвести погляду від трьох літунів. Одна з них — доволі огрядна жіночка — підлетіла до вікна. Хоч її хлистали потужні струмені повітря, вона широко всміхнулася й показала Ленґдонові двома руками «це чудово!». Той слабко усміхнувся у відповідь і повторив її жест, застановляючись, чи знає вона, що це — давній фалічний символ чоловічої сили.

Ця товстенька жіночка, зауважив Ленґдон, єдина з трьох мала щось на кшталт мініатюрного парашута. Клаптик тканини, що тріпотів над нею, здавався іграшковим.

— Навіщо їй цей парашутик? — поцікавився Ленґдон. — Він має не більше ярда в діаметрі.

— Опір, — пояснив Колер, — зменшує її аеродинаміку, щоб потік повітря міг її підняти. — Він знову рушив по коридору. — Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків.

Ленґдон розсіяно кивнув.

Він і гадки не мав, що ще до ранку в одній країні, розташованій за сотні миль від Швейцарії, ця інформація врятує йому життя.

Коли Колер і Ленґдон вийшли через інші двері з головної будівлі ЦЕРНу на яскраве швейцарське сонце, Ленґдонові на мить здалося, що він перенісся на батьківщину. Картина, що постала перед ним, дуже нагадувала кампус якогось із найпрестижніших університетів у Новій Англії.

Зелений схил збігав до широкої рівнини, де на прямокутних галявинах поміж охайними гуртожитками купками росли клени. Вимощеними стежками діловито крокували особи з ученим виглядом і книжками в руках. Схожості з університетським кампу-сом додавали двоє довговолосих гіпі, які кидали один одному фрізбі під звуки Четвертої симфонії Малера, що линули з вікна гуртожитку.

— Це наші гуртожитки, — пояснив Колер, виїхавши на стежку, що вела до будинків. — У нас працює понад три тисячі фізиків. ЦЕРН зібрав під своїм дахом понад половину всіх фахівців з елементарних частинок у світі — це найсвітліші розуми планети. Німці, японці, італійці, голландці — усіх не перелічити. Наші фізики представляють понад п’ятсот університетів і шістдесят національностей.

Ленґдон був вражений.

— Як же вони спілкуються?

— Англійською, звичайно. Це універсальна мова науки.

Ленґдон завжди думав, що універсальна мова науки — це математика,але надто втомився, щоб сперечатися. Він слухняно йшов стежкою за Колером.

Десь на півдорозі назустріч їм пробіг молодий чоловік у футболці з написом: NO GUT, NO GLORY!

Спантеличений, Ленґдон подивився йому вслід.

— Gut? 3

— Теорія Великого Об’єднання 4 , — насмішкувато відповів Колер. — Теорія всього.

— Зрозуміло, — сказав Ленґдон, насправді нічого не розуміючи.

— Ви маєте хоч якесь уявлення про фізику елементарних частинок, містере Ленґдон?

Ленґдон знизав плечима.

— Я маю уявлення про фізику загалом — падіння тіл і таке інше. — Тривале захоплення стрибками у воду сповнило його глибоким благоговінням перед силою тяжіння і прискоренням вільного падіння. — Фізика елементарних частинок — це наука про атоми, правда?

Колер похитав головою.

— Порівняно з тим, чим ми займаємося, атоми здаються планетами. Нас цікавить ядроатома, яке в десять тисяч разів менше від нього самого. — Він знову закашлявся, цього разу сильніше. — Чоловіки й жінки, що працюють у ЦЕРНі, шукають відповідей на одвічні запитання, які турбували людство з найдавніших часів. Звідки ми взялися? З чого створені?

— І що, відповіді на ці запитання можна знайти у фізичній лабораторії?

— Вас це дивує?