Чтение онлайн

До дійсності мене повернув Альфред. Він знову перекинувся на кота Бегемота і голосно нявкнув, запрошуючи мене до уваги.

— Отже, все вдалося! — констатував я очевидний факт.

— А ти сумнівався! — самовдоволено мовив мій диявол-слуга. — Недарма ж я закінчив навчання з відзнакою. — Він настовбурчив свого здоровенного пухнастого хвоста і повагом пройшовся по кімнаті. — Шкода, що ти не міг бачити цієї космічної вистави... ба навіть не вистави — це був шедевр, це було неповторне видовище. Альфред фон Бурбурмуло змагається сам з собою, перемагає сам себе і пошиває геть усіх у дурні. — Чорт сардонічно зареготав. — Чого вартий був один тільки Бородань, що, знай, з'являвся на зоряному тлі й благословляв мене в твоїй подобі. А Сатана... — Раптом він замовк, ураз зменшився до розмірів звичайного кота і шмигнув під канапу.

— Що це ще таке? — здивувався я.

Відповідь не забарилася: переді мною виник стрункий здоровань у довгій до п'ят світло-лазуревій з золотим шитвом туніці, оперезаний широким блискучим пасом. Голова його, безрога, мало не торкалася стелі, а за плечима ворушилися схожі на лебедині білі крила.

— Слава Ісусу Христу! — урочисто виголосив він.

— Воістину слава! — з гідністю відповів я. На той час уже ніщо не могло вивести мене з рівноваги.

Здоровань відрекомендувався: Ангел Небесний четвертого ступеню досконалості. Я запевнив його, що він зробив мені велику честь одним тільки фактом відвідин моєї скромної оселі. Після обміну пишними вітальними промовами Ангел перейшов до суті справи:

— Людино, створіння Боже! Господь на всемогутній, владика і творець усього сущого на Землі і поза нею, вітає твою звитягу над дияволом, як один з кроків до повного й цілковитого торжества Діла і Слова Христових у світі.

Я відповів, що просто вбитий виявом такої високої уваги до моєї нікчемної персони, та насамкінець все ж визнав, що маю деякі, хай і мізерні, заслуги перед Небесами.

— На відзнаку за твою доблесть у боговгодній справі, — сказав Ангел, — і непохитну твердість у вірі, без якої ти не здолав би брудного слугу ворога роду людського, Господь наш присвоює тобі почесне звання звитяжця нечистої сили і надає тобі вчений ступінь доктора білої маґії, а також дарує відпущення усіх гріхів на тисячу років уперед.

У своїй прощальній промові я перевершив самого себе. Ангел був зворушений, навіть зронив кілька скупих сльозин і запевнив, що Небеса не забудуть мого подвигу.

Коли він нарешті щез, я оглянув залишену ним грамоту небесного кольору з золотими письменами на ній і вже без особливих емоцій прореаґував на акуратний підпис: "Dominus Deus".

Тим часом Альфред вибрався з-під канапи і, вигнувшись дугою, промовив:

— Не думав я, що ти такий лицемір, друже. Мов соловей заливався.

— Я теж не думав, — сказав я. — Життя змусило.

— Та й Бородань гарний овоч. Скупердяй! Ні на що матеріальніше за відпущення гріхів не спромігся.

— Не біда, і відпущення не завадить. Тим паче, аж на тисячу років.

— Отже, почнемо грішити? — спитав чорт.

— Що ж, почнемо.

— З чого саме?

Я на хвилю замислився. Тепер, коли я міг зажадати і негайно ж отримати практично все — і багатство, і славу, і почесті, і владу, і таке інше (особливо, таке інше), — було від чого розгубитися.

— Щонайперше давай сніданок і каву з сигаретами, — сказав я. — А далі видно буде. Над таким питанням слід ґрунтовно подумати.

— Гаразд, — мовив чорт, і я отримав сніданок, каву та сигарети. — Попоїж, а я тим часом подбаю про речі першої необхідності. — З цими словами він зник.

Щойно я впорався із сніданком і викурив дві дуже дорогі сигарети, попиваючи смачну каву, як повернувся мій чорт з купою якихось паперів.

— Що це? — спитав я.

— Речі першої необхідності.

"Спокійно!" — сказав я собі й заходився переглядати ці "речі першої необхідності".

Господи, чого там лишень не було! І документи на володіння розкішними помешканнями в усіх великих містах Землі, і заміські вілли, справжні палаци, і автомашини, і яхти, і літаки, і мільйонні банківські рахунки, і кількадесят паспортів громадянина різних країн на різні імена, але всі з моєю фізією на фото...

— Ух! — сказав я, потираючи лоба. — І це ти називаєш першою необхідністю?

— Так, — кивнув чорт. — А що далі, то вже на твій розсуд. Резиденції на інших планетах, міжзоряні яхти тощо. Та, сподіваюсь, ти дотримуватимешся нашої домовленості?

— Авжеж, безумовно... Стоп! А це що таке? — Я взяв до рук товстий альбом і перегорнув кілька сторінок: там були великоформатні фотографії (ні, ні, цілком пристойні). — О, Боже!

— Це дівчата, — пояснив Альфред.

— Сам бачу, що не крокодили.

— Гарні дівчата, правда? Визнай, що в мене непоганий смак.

— Визнаю.

Дівчата в альбомі були гарні й різні. Блондинки, брюнетки, шатенки, русяві, руді, чорно-, синьо-, каро-, сіро-, зеленоокі — і всі надзвичайно вродливі.

— Я подумав, — озвався Альфред, — що такій поважній людині, як ти, зовсім не годиться бути неодруженим. Обирай, хто тобі до вподоби, а я миттю представлю детальні біографії та характеристики. Гадаю, що для початку чотирьох дружин буде досить. Як казав колись Магомет...

— Магомет мені не указ, — урвав його я, хитаючи головою. — Я християнин.

— Та невже? — осміхнувся чорт.

Я почервонів.

— Ну, в кожнім разі, я прихильник моногамії. Один чоловік — одна жінка.

Альфред знизав плечима:

— Що ж, тоді обирай одну.

Я ще трохи помилувався гарненькими личками в альбомі, потім з зітханням закрив його і рішуче відклав убік.

— Невже не сподобалися? — стривожився чорт. — А я ж бо так намагався догодити тобі.

— Та ні, все гаразд. Твоєї вини тут немає, ти добре попрацював, але...

— Але? — пожвавішав чорт. — Маєш на оці дівчину, проте вона нехтує тобою?

Я на мить завагався.

— Ну, не зовсім так, а... От якби десь на світі існувала дівчина, схожа на ту, яку я собі уявляю...

— Все, що ти тільки можеш собі уявити, десь та існує, — авторитетно запевнив Альфред. — І дівчата не становлять винятку.

— В такому разі... — Все ще вагаючись, я підійшов до комп'ютера, ввімкнув його і відкрив файл лише вчора дописаного роману. — Ось, почитай, і ти все зрозумієш.