Три мушкетери
Шрифт:
— Цей зухвалий хлопчисько сам карає інших! — вигукнув він. — І я сподіваюсь, що тепер той, кого він мав покарати, не втече від нього.
— Не втече? — перепитав незнайомець, насупивши брови.
— Ні, бо я певен, що перед дамою ви не наважитесь тікати.
— Пам'ятайте, — вигукнула міледі, побачивши, що її співрозмовник схопився за шпагу, — пам'ятайте: найменше запізнення може звести все нанівець!
— Ваша правда, — відповів незнайомець. — Рушайте своєю дорогою, а я поїду своєю.
І, схиливши на знак вітання голову, він скочив у сідло; кучер карети й собі щосили стьобнув коней. Обоє чвалом помчали в різні боки.
— А гроші? — обурено крикнув хазяїн заїзду, чия шанобливість змінилася найглибшою зневагою, коли він побачив, що гість утікає, так і не розрахувавшися.
— Заплати, шалапуте! — гукнув на ходу незнайомець до свого слуги, і той, кинувши до ніг корчмаря кілька срібних монет, поскакав слідом за своїм господарем.
— Боягуз! Мерзотник! Самозванець! — закричав Д'Артаньян, кидаючись за слугою.
Але він був іще надто слабкий, щоб витримати таке потрясіння. Ледве юнак зробив десяток кроків, як у вухах в нього задзвеніло, голова запаморочилась, очі заслала кривава пелена і він упав посеред вулиці, все ще вигукуючи:
— Боягуз! Боягуз! Боягуз!
— А він і справді боягуз, — пробурмотів корчмар, підходячи до Д'Артаньяна й сподіваючись лестощами заслужити довіру бідолашного юнака, а потім обдурити його, як чапля в байці обдурює слимака [29] .
29
Йдеться про байку видатного французького поета Жана де Лафонтена (1621–1695) «Чапля».
— Авжеж, жалюгідний боягуз, — прошепотів Д'Артаньян. — Але ж яка вона чарівна!
— Хто — вона? — спитав хазяїн заїзду.
— Міледі, — ледь чутно мовив Д'Артаньян. І знову знепритомнів.
— Що ж, — сказав сам до себе корчмар, — я втратив двох постояльців, але мені лишився третій — він, сподіваюсь, пробуде в мене кілька днів. Свої одинадцять екю я однаково зароблю.
А нам відомо, що саме одинадцять екю лишалося в гаманці Д'Артаньяна.
Хазяїн заїзду розраховував, що його гість хворітиме одинадцять днів, і сподівався заправити з нього по одному екю за день. Але він не взяв до уваги вдачі гостя. Наступного дня, рівно о п'ятій годині, Д'Артаньян прокинувся й сам зійшов до кухні. Тут він зажадав, крім різного зілля, список якого до нас не дійшов, вина, олії та розмарину. Зазираючи в рецепт, який дала йому мати, він приготував бальзам і намастив ним свої рани, час од часу змінюючи пов'язки й не допускаючи до себе ніяких лікарів. І от, дякуючи цьому циганському бальзамові, а може, й тому, що він обійшовся без лікаря, Д'Артаньян уже ввечері зміг встати з ліжка, а на ранок майже зовсім оклигав.
Та коли Д'Артаньян став розплачуватися за розмарин, олію й вино — єдине, на що витратився хазяїн заїзду, бо постоялець дотримувався дієти, на відміну від свого жовтого коня, який, за твердженням корчмаря, з'їв щонайменше втричі більше, ніж можна було уявити, дивлячись на цю шкапину, — він знайшов у кишені лише потертий оксамитовий гаманець з одинадцятьма екю. Листа до пана де Тревіля не було — він зник.
Юнак заходився шукати листа, вивернув разів із двадцять свої кишені, торбинку, витрусив гаманець. Переконавшись, що листа немає, він утретє впав у лють, і це знову змусило його скористатися з вина й ароматичної олії. Побачивши, що примхливий гість не на жарт розпалився й погрожує побити та потрощити все в заїзді, коли не знайдуть листа, хазяїн знову вхопив рогача, дружина — мітлу, а слуги — ті ж самі кийки, які прислужилися їм раніше.
— Мій рекомендаційний лист! — вигукував Д'Артаньян. — Віддайте мого рекомендаційного листа! Хай вам чорт! Або я вас насаджу на рожен, як рябчиків!
На жаль, єдина обставина заважала юнакові здійснити свою погрозу. Ми вже казали: його шпага була зламана навпіл ще в першому бою, про що він зовсім забув. Тому, вихопивши її, Д'Артаньян добачив лише уламок дюймів [30] десять завдовжки, що його хазяїн дбайливо знову вклав у піхви. Решту шпаги корчмар завбачливо Іприховав, щоб зробити з неї шпигувальну голку.
30
Дюйм — дорівнює приблизно 2,5 сантиметра.
Та ця прикрість не зупинила б, мабуть, нашого невгамовного юнака, якби хазяїн заїзду не збагнув, що претензії його гостя цілком справедливі.
— Ай справді, — сказав він, опускаючи рогача, — де ж цей лист?
— Так, де лист? — закричав Д'Артаньян. — Я вас попереджаю: це лист до пана де Тревіля, і треба, щоб його знайшли! Якщо ж не знайдете, пан де Тревіль зуміє примусити знайти!
Ця погроза остаточно перелякала хазяїна. Пан де Тревіль був людиною, чиє ім'я, після імен короля та кардинала, мабуть, найчастіше згадувалось і серед військових, і серед мирних городян. Був ще, правда, панотець Жозеф [31] , але його ім'я вимовлялося тільки пошепки, — таким великим був страх, навіюваний «сірим преосвященством», як називали цього близького друга кардинала.
31
Панотець Жозеф — Франсуа Ле Клер дю Трамбле (1577–1638), відомий під іменем «панотця Жозефа» або «сірого кардинала». Був довіреною особою і радником кардинала Рішельє; енергійний, честолюбний і жорстокий, панотець Жозеф, дарма що в нього не було офіційного звання, мав великий вплив і владу.
Отож, відкинувши рогача й наказавши дружині зробити те саме з мітлою, а слугам — з кийками, корчмар сам подав приклад і заходився шукати загублений лист.
— Може, в цей лист були вкладені якісь цінності? — спитав він після кількох хвилин марних пошуків.
— Сто чортів! Ще б пак! — вигукнув гасконець, який сподівався, що лист допоможе йому прокласти шлях до королівського двору. — В ньому було все моє багатство.
— Іспанські бони [32] ? — заклопотано перепитав хазяїн.
32
Бони — кредитні документи на право одержаної суми грошей або інших Цінностей.
— Бони на одержання грошей в особистій скарбниці його величності!
Сподіваючись завдяки цьому листу потрапити до почту короля, Д'Артаньян вирішив, що може, не збрехавши, дати таку трохи неточну відповідь.
— Хай йому чорт! — розпачливо зойкнув корчмар.
— Але це дрібниці, — провадив Д'Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, — це дрібниці, і гроші не варті уваги. Все вирішував сам лист. Я б скоріше погодився втратити тисячу пістолів [33] , ніж загубити цей лист.
33
Пістоль — старовинна золота монета, впроваджена в обіг наприкінці XVI століття в Іспанії; в XVII столітті під різними назвами (наприклад, луїдор) пістоль був в обігу у Франції та інших західноєвропейських країнах.
Він нічим не ризикував, сказавши б і «двадцять тисяч»; тільки юнача сором'язливість втримала його від цього.
Раптом хазяїна, розлюченого марними пошуками, ніби світлом осяяло.
— Цей лист не загублений! — скрикнув він.
— Як? — вигукнув Д'Артаньян.
— А так; його у вас викрали.
— Викрали? Хто?
— Вчорашній дворянин. Він заходив на кухню, де лежав ваш камзол. Він лишався там сам. Я ладен побитися об заклад, що це він викрав листа.
— Ви так вважаєте? — невпевнено перепитав Д'Артаньян. Юнак краще за будь-кого знав, що лист має вагу тільки для нього самого, і не розумів, нащо він комусь іншому. Безперечно, нікому зі слуг або постояльців лист не потрібен.