Третя карта
Шрифт:
Інші вказівки виходили вже не від Розенберга, а з різних управлінь рейхсміністерства, проте всі вони були завізовані керівником «українського відділу» Смаль-Стоцьким…
Вказівки ці були сугубо конкретні:
«… українцям ліків не продавати. Університет не відкривати. Відвідувати театр українцям дозволити тільки по п'ятницях і вівторках. До кінотеатрів, окрім «Глорії», «Метро» і «Коперника», українцям вхід заборонено. Район колишніх Червоноармійських вулиць, де розташувалися офіцери вермахту і СС, для українців закритий. За порушення розстріл на місці. Гетто для тих євреїв, яких буде виявлено після акції, визначено в районі Підзамчого. За порушення світломаскування розстріл. За появу на вулицях після 22.00 і до 6.00 розстріл (перепустки і дозвіл на переміщення по району одержувати у дистрикті на вулиці Чернецького, в колишньому приміщенні воєводства). Усіх душевнохворих у клініках знищити як дармоїдів. За переховування українських, російських комуністів та євреїв розстріл. Для медичних приватних кабінетів, що знову відкриваються, встановити розцінки, перевищувати які не дозволено: операція по видаленню апендикса не повинна коштувати більш як 750 карбованців; видалення гланд — не більш як 600 карбованців; видалення пахової грижі — не дорожче 1500 карбованців. Власникам, які відкривають аптеки, заборонено продавати ліки по цінах вище, аніж: порошок від головного болю — 13 карбованців, таблетку червоного стрептоциду — 25 карбованців, кальцекс і аспірин — не дорожче 10 карбованців За один порошок. Цілу пачечку (десять порошків) українцям продавати заборонено. Дозволити українцям, яких перевірено по лінії служби безпеки, відкрити приватні крамниці й магазини. Зобов'язати власників крамниць і магазинів вивісити оголошення німецькою та українською мовами. Зобов'язати власників крамниць і магазинів помістити на покуті портрет великого фюрера Адольфа Гітлера».
… Прочитавши ці документи, Штірліц якийсь час сидів немов укопаний. Він ще раз глянув на підпис Смаль-Стоцького, і гидлива гримаса скривила йому обличчя.
Зробивши фотокопії, щоб надіслати їх через свого нового зв'язкового до Центру, він сховав документи у сейф та й поїхав до Діца. Він їхав містом, вигляд якого протягом кількох днів став інший. Він бачив, як німецькі солдати зривали таблички з назвами вулиць: площа Ринок стала Кракауештрасе, вулиця Абрагамовичів перетворилася на Кляйнштрасе, Підвальна — Ам Грабен. Штірліц їхав поволі, люто стискаючи кермо, і думав про те, що зараз потрібно триматися, як ніколи раніше, бо, прочитавши документи Розенберга, він ще раз упевнився у приреченості гітлеризму — питання часу, та й тільки. А вже те, що час — це кров і загибель тих, хто перший стає на бій із злом, що ж, це — данність, діалектика, як то кажуть…
Штірліц міркував зараз спокійно, уперше за останні дні спокійно. Він міркував про те, чому німці вирішили зробити ставку на дрібних крамарів. Це тільки здається, що власність робить з людини свого раба, а хіба раби можуть бути провідниками нового? Пушкін і Кант були багатші за тебе, Герінге, з твоїми «народними заводами», і з твоїми «народними німецькими банками», тому що вони вільні у своїх думках і їм було про що мислити, а тобі нема коли мислити, бо тобі потрібно пити і жерти на прийомах у рейхсканцелярії, приймати паради люфтваффе, вислуховувати рапорти ад'ютантів, давати санкції на розстріли, читати зведення про перемоги, а все це підминає тебе, тож і в душі у тебе немає нічого, через те що позбавлений жаги пізнавати. Адже тебе не цікавить, чи є кінець всесвіту, а коли немає, то як це осягнути розумом; тебе не цікавить, що таке людська пам'ять, як вона живе у віках і хто зберігає її, цю пам'ять. Дурноверхі наці, вам не збагнути, що мрії дітей — це майбутнє суспільства. Про що мріють діти? Ви думали про це у своїх рейхсканцеляріях? Хіба ви пам'ятаєте свої дитячі мрії? Хіба ви спроможні дізнатися про мрії своїх дітей? Адже нормальні діти мріють стати пілотами або диригентами, хірургами або шоферами, маршалами або акторами, але ніхто з них не мріє стати крамарем. Діти хочуть мати гоночний автомобіль, але не таксомоторний парк, ляльку, але не фабрику ляльок. Крамар — раб здобутого. Для нього немає інших ідеалів, окрім того, щоб утримати, зберегти, залишити все, як є. А це неможливо в наш час — залишити все, як є. Світові надано швидкості, нової, особливої швидкості, і її не можна погасити, тож дрібний крамар, раб речей, їхній власник, смішний у світі нових, цілеспрямованих швидкостей.
Якби ти, фюрере, служив ідеї серйозній, реальній, а не химерній, ти робив би ставку на інших і на інше. Ти ж, фюрере, слабосилий, від початку й до кінця слабосилий, дарма що зараз такий нібито й могутній та незламний, і на твою честь усі так горланять «хайль» і так побожно ставляться до тебе. Але ж важливо бути, а не здаватися могутнім, фюрере. Покладайся на крамаря, фюрере, покладайся! Я дуже прошу тебе, вважай його своєю опорою. Думай, фюрере, що благополуччя кількох тисяч у багатомільйонному морі неблагополуччя — ота реальна сила, що правитиме тобі за опору. Тисяча не може бути опорою, коли справа стосується мільйонів. Тож ці мільйони мають знати, що їм приготував твій Розенберг. І вони дізнаються про це. Я вже постараюся, щоб вони дізналися про це.
Штірліц побачив, як до в'язниці заїхало три машини, три криті машини. Штірліц спинив свого «вандерера» біля прохідної, показав жетон і зайшов до подвір’я в’язниці. Трупи, роздягнуті догола, з двома вогнепальними ранами: на грудях і в голові, — лежали біля стіни. Діловиті есесівці никали поміж трупами, перевертали тіла й нахилялися до облич. Було чути швидкий перестук металу: есесівці вибивали молотками золоті коронки. Штірліца занудило, він одвернувся, рушив до умивальні, сполоснув обличчя холоднющою, з голубинкою водою і, одерев'яніло ступаючи, вийшов із в'язниці. Він довго сидів у машині, не маючи сили повернути ключ запалювання. А потім він змусив себе їхати до Мельника, розмовляти з Діцом, писати рапорт Шелленбергу — потрібно працювати, щоб усе знати і все пам'ятати. Це дуже погана властивість — помста, та коли за все це не буде кари, тоді настане кінець світу, і діти народжуватимуться чотириногими, і зникне музика, і не стане сонця, і буде вічна, чорна, беззоряна ніч. Пам'ять зберігають люди і виявляють її помстою, коли інакше діяти не можна, бо в усьому, завжди і для кожного є межа.