Чтение онлайн

Сонце давно вже сховалося за обрієм, коли вони нарешті минули село і побрели до самотньої Оґіонової хатини, що височіла на вершечку Великої Кручі. У небі, над чорним купинням хмар, над розбурханою морською безоднею, займалися зорі. Вечірній бриз хилив додолу миршаву траву. На вигоні за невеличким будиночком мекнула коза. А в єдиному вікні хатини жевріло тьмяне жовтувате світло.

Ґоя сперла на стіну біля одвірка їхні — свою і Террину — палиці, взяла дівчинку за руку і постукала.

Відповіді не було.

Тоді вона рвучко прочинила двері і увійшла до господи. Полум'я у вогнищі вже давно погасло, жар іще конав під шаром сірого попелу, одначе на столі світився крихітний каганчик, а з сінника, постеленого просто на долівці в кутку кімнати, озвався Оґіон:

— Заходь, Тенар.

Ґоя постелила малій у ванькирчику [1] біля західної стіни. Потім розпалила вогнище. Підійшла до Оґіонового ложа і сіла, схрестивши ноги, просто на підлозі біля нього: — І ніхто за тобою навіть не догляне!

— Я наказав їм залишити мене самого, — прошепотів чаклун.

Обличчя його було таким же смаглявим і твердим, як завжди, тільки волосся трохи поріділо й зовсім посивіло, а тьмяне світло каганця більше не віддзеркалювалося в його очах.

— Ти ж бо так і померти міг наодинці, — докірливо насупилася Ґоя.

— Померти мені допоможеш ти, гаразд? — попросив старий чаклун.

— Зачекай ще трохи, будь ласка, — сказала вона і, нахилившись, притулилася чолом до його долоні.

— Добре! Не сьогодні, — погодився він і погладив її по голові. — Завтра.

Ґоя знову випросталась. Вогонь у коминку розгорівся. Омахи полум'я осявали стіни та низьку стелю кімнати, змушуючи темні тіні ховатися по кутках.

— От якби ще й Гед з'явився... — прошепотів старий.

— А ти послав йому вісточку?

— Він щез, — відказав Оґіон. — Пропав. Наче хмара густого туману накрила землю. І Гед зник у цьому тумані — подався просто на захід. Узяв із собою гілку ясена і зник в імлі. Пропав, пропав мій яструб...

— Ні, ні, ні, — пошепки заспокоювала його Ґоя. — Він повернеться!

Вони надовго замовкли. Від вогнища віяло теплом і спокоєм: Оґіон то починав дрімати, то знову прокидався, відтак і Тенар змогла нарешті бодай хоч трохи перепочити після виснажливої мандрівки. Жінка розтерла змучені ноги і плечі. Вочевидь, сьогодні з неї сім потів зійшло, а наостанку, коли шлях почав круто спинатися вгору, їй довелося взяти на руки ще й вкрай зморену Терру.

Перегодом Тенар приготувала теплу купіль і змила з себе дорожню куряву. Тоді спряжила глек молока і з'їла окраєць черствого хліба, знайденого в Оґіоновій коморі. Повечерявши, знову сіла біля старого. Поки той спав, вона сиділа і при світлі вогнища задумливо стежила за обличчям Оґіона.

І думала вона про те, що колись, багато-багато років тому, в далекому пустельному краю одне дівча точнісінько так само сиділо потемки у похмурій, схожій на колодязь кімнаті. Змалечку ця самотня дівчинка вважала себе "Поглинутою", Єдиною Жрицею і служницею Темних Сил Землі. А потім — і відтоді теж збігло чимало часу — жила-була на світі жінка, проста селянка, котра також любила посидіти у спокійній тиші своєї господи — здебільшого поночі, коли спали чоловік і діти, коли випадала нагода побути часинку наодинці із самою собою.... А згодом, коли ця жінка овдовіла, разом із нею у спорожнілому домі оселилася спотворена вогнем дівчинка. Тепер же ця вдова сиділа біля смертного ложа старого мага і водночас чекала на іншого чоловіка, вельми сподіваючись на його повернення. Вона чекала, як усі жінки, як судилося чекати кожній жінці. Але Оґіон покликав її до себе не тим найменням, яким колись нарекли жрицю Атуанських Гробниць, і не тим, яким люди називали господиню, а згодом і вдову Кременя із Дубівців. Ні, вмираючий чаклун називав її іншим іменем, як і Гед — багато років тому, у мороці Атуанських Гробниць, як і її мати — дуже давно і дуже далеко звідси...

— Я — Тенар, — прошепотіла вона. Вогонь, перекинувшись на суху соснову галузку, облизав її своїм яскраво-жовтим язиком.

Оґіон раптом почав задихатися. Вона намагалася йому допомогти, підтримуючи за плечі. Потім він знову трохи заспокоївся і заснув. Задрімала й Тенар, крізь сон дослухаючись до нерівного дихання Оґіона. Часом старий, наче у тривожному маренні, вимовляв якісь дивні слова. Уже глупої ночі він раптом голосно вигукнув, ніби зустрівши старого друга: "Овва, і ти тут? Бачив його?" А коли Тенар встала, щоби підкинути дров у вогнище, Оґіон заговорив знову, і цього разу він зміненим дитячим голосом звертався до когось у своєму далекому минулому: "Я хотів їм допомогти, але дах упав. Обвалився просто на них. То ж землетрус!" Тенар прислухалась. Вона теж колись бачила землетрус. "Я хотів допомогти!" — промовив старий голосом хлоп'яти, і в цьому голосі відчувалися біль і страждання. А потім Оґіон знову почав судомно хапати ротом повітря.

Тенар прокинулася вдосвіта. Надворі лунав ґвалт потривоженого птаства — велетенська зграя пернатих створінь пролітала просто над дахом будинку. Їх було так багато, що, здавалося, наче почалася буря — від швидких пташиних тіней навіть у кімнаті стемніло. Зграя колом облетіла будинок і подалася геть. Тенар так і не зрозуміла, що то були за птахи.

Вранці з Ре-Альбі до хатини чарівника прийшла пастушка, щоби подоїти Оґіонових кіз, з нею навідалися ще якісь люди; всі вони питали, чи не потрібна старому магові їхня допомога. Тітонька Слань, сільська знахарка, обмацавши вільхову палицю і ліщиновий ціпок, що стояли біля одвірка, обережно зазирнула всередину, але увійти не наважилася, бо ж Оґіон загарчав зі свого ложа:

— Скажи їм, хай ідуть собі геть! Нічого не треба! Дайте мені спокій!

Нині він виглядав значно краще. Коли прокинулася маленька Терру, він трохи побалакав із нею — точнісінько так само, як колись із Тенар: дещо стримано, але дуже добрим і тихим голосом. Потім дівчинка побігла гратися на осонні, й Оґіон запитав Тенар:

— Що означає те ім'я, яким ти її називаєш?

Він добре розумів Істинну Мову Створення, але ніколи не знав ані слова по-карґадському.

— "Терру" означає "полум'яна, вогненна", — відповіла Тенар.

— Он як... — промовив Оґіон, і його очі засяяли. Потім він спохмурнів, ніби намагаючись знайти потрібні слова. — Ця дитина... — почав чаклун. — Цієї дівчинки... Її будуть боятися.

— Чому "будуть"? Її вже й зараз бояться, — гірко сказала Тенар.

Чарівник похитав головою.

— Подбай про неї, Тенар, — прошепотів він. — Навчи її всього, що знаєш сама!.. Але не на Роуку. Вони там бояться... Ох, чому я тоді відпустив тебе? Навіщо ти пішла? Щоби привести сюди її? Надто пізно...