Таємнича Африка
Шрифт:
Мабуть, багато років тому якомусь особливо розумному знахареві спало на думку знівечити в такий спосіб дівчат свого племені, щоб уберегти їх від рабства. Їм змалку затискають губи дерев'яними пластинками, які згоном заміняють дерев'яними кільцями; котрі час від часу збільшують. Отже губи розростаються, поки не стають такі, як блюдце. Як це не боляче, жодна дівчина-кайта не відмовиться витягнути так собі губи, бо кожна з них хоче стати «вродливою» і вийти заміж. Нормальні маленькі губи тут вважають негарними, а якій дівчині хочеться бути негарною?
Жінки кайта не виймають з губ кілець, навіть коли їдять. Відкинувши голову назад, вони наливають у рот каші і ковтають її. Мова цього племені для нашого слуху різка й неприємна, хоч при розмові кільця й не клацають одне об одне.
Мене захоплювала мудрість негритянського знахаря, який додумався так захистити жінок і дівчат свого племені від работорговців.
Коли я 1958 року відвідав негрів кайта, вони були у великій скруті. Їм жити не давали крокодили. На річці Кайта завелися крокодили-людоїди. Всього через кілька днів після мого приїзду одна з цих ненажерливих тварюк ударом хвоста збила з ніг жінку, що пішла по воду, і затягла її в річку. Негри, які самі не мали рушниць, просили мене звільнити їх від цих потвор. У багатьох місцевостях тому, хто вб'є крокодила або знайде в піску і знищить крокодилячі яйця, навіть видають премію.
Полювати на крокодилів небезпечно, але дуже цікаво. Я попросив негрів дати мені човна і так замаскував його гіллям, що він скидався на маленький острівець і ним можна було непомітно наближатися до крокодилів. Я порадив неграм-кайта відгородити частоколом місця, де вони беруть воду і купаються. Такі частоколи мені доводилось бачити на інших африканських річках, де теж багато крокодилів.
У мене про цих тварюк залишились неприємні спогади. Я мав колись верхового коня, який переніс страшну сонну хворобу, дуже поширену в районі річки Кванзи, і вона більше йому не загрожувала. Я слідкував, щоб він не ходив без нагляду. Але одного разу, коли я з протилежного берега вистежував у бінокль бегемотів, мій кінь сам, без пастуха, підійшов до річки напитися води. Ледве встиг він умочити морду, як величезний крокодил схопив бідолашну тварину і почав тягти за собою. Кінь упирався передніми ногами, я стріляв, та все марно. Боротьба тривала недовго: велетенська ящірка затягла голову коня під воду, і він захлинувся.
На річці Кванзі в Анголі я був якось свідком такого випадку: одна негритянка, співаючи, безтурботно сиділа на боргу човна і кликала до себе тих, що стояли на березі. Випливши на середину річки, вона раптом несамовито крикнула і впала у воду. То крокодил ударом хвоста збив її з човна. Бідолашна жінка зникла в річці назавжди.
Отже, жаліти крокодилів не доводилось. Я спрямував свій плавучий острів до лагун Кайти. Крокодили лежали біля самого берега, особливо багато їх було на піщаних мілинах. Вони могли годинами нерухомо лежати з роззявленими пащами, гріючись на сонці. Між зубами в них, такими як палець завдовжки, походжали живі зубочистки. Ці крихітні пташки на високих тоненьких ніжках, з довгими гачкуватими дзьобами, яких негри називають «крокодилячими птахами», викльовували з зубів залишки м'яса і риби. Я помітив, що ці відважні пташки залізали крокодилові в пащу на десять-двадцять хвилин, не боячись, що могутні щелепи розчавлять їх. Певно, крокодилові це було приємно, і він чекав, поки пташка закінчить свою роботу.
На березі, десь недалеко від води, у піску або під захистком кущів, самиці крокодилів кладуть свої яйця, до шістдесяти штук у гніздо. Крокодиляче яйце завбільшки як гусяче. Крокодили завжди тримаються поблизу гнізда і навперемінки охороняють його. Тропічне сонце вигріває яйця, і через чотири тижні з них вилуплюються малята. Маленький крокодил скручений у тісній яєчній шкаралупі спіраллю. Вилупившись, він уже досягає тридцяти сантиметрів завдовжки. Відтепер крокодили-батьки більше не турбуються про дітей, які тут же сповзають у воду і самі добувають собі їжу. Спочатку вони харчуються різноманітними дрібними істотами. З шістдесяти крокодиленят виживає понад сорок. Тому легко уявити собі, що крокодили стали справжнім лихом для населення.
Я полював на крокодилів не вперше і знав, що ця небезпечна ящірка дуже живуча. Щоб убити її одним пострілом, треба влучити точно між оком і вухом. Навіть з розтрощеним черепом у більшості крокодилів вистачає сили кинутись у воду. Добре прицілившись, я стріляв у крокодила, потім трохи чекав, а як тільки він починав рухатися, стріляв ще раз у те саме місце. Аж після цього крокодил був смертельно поранений і не міг уже добратися до води.
М'ясо крокодила на вигляд схоже на риб'яче, однак місцеве населення гидує ним, бо в річках вистачає риби. Навіть після того, як я знімав з крокодила шкіру, тіло його ще довго здригалося, наче під дією електричного струму. Негри, бачачи це, казали: «Цей ганду (так вони називають крокодилів), мабуть, їв людей, бо он який живучий».
Якщо мені ще колись доведеться побувати в Західній і Центральній Африці на річках, де є багато крокодилів, то я знищуватиму цих тварюк безшумною зброєю, а саме — електричним струмом. Щоб убити крокодила, треба мати напругу від 400 до 600 вольт. Для вола ж чи коня, наприклад, досить 140. Отже, в майбутньому цих допотопних потвор знищуватимуть не рушницею чи гарпуном, а струмом: як тільки крокодил торкнеться принади, він в одну мить буде мертвий.
Мені щастить побачити окапі
— Мінделло, дожени того голого хлопчика. Швидше! Приведи його сюди!
Густий ліс поглинув чорне тіло Мінделло. Всього кілька секунд тому хлопчик виглянув з гущавини, мабуть, бажаючи дізнатися, хто це пробирається джунглями, але, угледівши нас, кинувся навтіки. Певно, я був першою білою людиною, яку він бачив.
Що привело хлопчика сюди? Та ще й голого. Він здавався приреченим на смерть.
Незабаром Мінделло повернувся з хлопчиком. Той простодушно позирав на мене чорними очима, його маленьке тіло було дуже мускулясте й сильне. У правій руці хлопчик тримав списа. Отже, він все-таки не був беззахисний серед небезпечних хащів. Я знав, що переді мною представник пігмеїв бамбутті, правда, ще дитина.
— Спитай його, Мінделло, як він сюди потрапив і що тут робить, — звелів я перекладачеві.
Хлопчик довірливо відповів, що його «покинув» у лісі батько. Пігмеї вкладають у це слово особливий зміст.
Щоб хлопці-пігмеї в майбутньому могли прогодувати свою сім'ю, їх змалку привчають до полювання. Батько вчить сина з самого дитинства полювати з списом серед непролазних тропічних хащів на антилоп та диких свиней. Навчають їх також стріляти з лука. Наука ця сувора і ставить до хлопчиків неймовірні вимоги. Батько хоче, щоб його син не був кволим, і навіть утому вважає ганебною слабкістю. Якщо син по дорозі виб'ється з сили, він залишає його десь серед лісу, савани чи степу. Батько вважає цілком природним, що хлопець сам знайде шлях додому. Так виховують найкращих мисливців і слідопитів, послугами яких люблять користуватися європейці. Я бачив дванадцятирічних хлоп'ят, що влучали в сірникову коробку за сорок метрів.