Чтение онлайн

А втім — це ліричний відступ. Хаген пересів на стілець, що стояв поруч із Грейтовим, фамільярно поплескав полковника по рукаві.

— Отак-то, мій дорогий полковнику, деяким вашим мільярдерам і не снилося таке життя. Весь час біржа, ціни, виробництво, вдома стара некрасива жінка, за якою він узяв мільйони, і вона за це тримає його під каблуком, пиляє день і ніч — яка радість від мільйонів? Пробачте, знову відійшов від суті. Про що йшлося? Про живий товар? Ви помиляєтесь, полковнику, якщо думаєте, що ми з вами — унікальна фірма. Агенти аравійських рабовласників, шукаючи вродливих дівчат для гаремів, роз'їжджають не тільки по країнах Африки, Середнього і Близького Сходу. Ви, певно, не чули, та й звідки вам знати, що кожного року в Європі зникає кілька тисяч дівчат, у тому числі й п'ятнадцятирічних. І жодному поліцейському ще не вдалося натрапити на наш слід.

Хаген розповів про те, що почалися небажані розмови в спеціальних комісіях ООН, дійшло до того, що деякі надто активні парламентарії зробили запити своїм урядам. Тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року в Женеві було скликано конференцію, яка обговорювала питання, зв'язані з торгівлею рабами. П'ятдесят держав взяли участь у роботі конференції. Франція і Англія запропонували прийняти конвенцію, на основі котрої перевезення рабів морем належало розцінювати як морський розбій, а судна, запідозрені у цьому злочині, пропонувалося затримувати і ретельно обшукувати. Слава богу, знайшлися у шейхів впливові захисники. Сполучені Штати Америки так і не висловились з цього питання. Всі знали чому. США не хотіли псувати стосунки з королем Саудівської Аравії, бо мали військову базу в Дархані. А інтереси американських нафтових монополій в Аравії? На це також треба було зважити. І конференція прийняла досить невиразну, розпливчасту декларацію: «Рабство — жахлива річ!..»

Хаген хвилину помовчав і вів далі з щирим жалем:

— Це, коротко, історія питання, якщо дозволите. З тих часів багато що змінилося, і вивозити наш товар тепер небезпечніше. Хоча, — підморгнув, — нема лиха без добра: ціни на дівчат значно зросли і дійшли, як я вже казав, до дванадцяти тисяч фунтів за штуку. І це не межа…

— Скільки ви робите рейсів на рік? — запитав полковник. — В середньому?

— Не діліть не вбитого ведмедя! — зареготав, зрозумівши його, Хаген. — Звичайна арифметика тут ні до чого.

— Я повинен зважити на все, — вперся Грейт, — і хотів би хоча приблизно прикинути…

— На один рейс піде не менше трьох місяців, — не дав йому закінчити Хаген. — Літак візьме до п'ятнадцяти дівчат. Врахуйте накладні витрати, полковнику, що становлять приблизно двадцять процентів, а також те, що дванадцять тисяч фунтів за гарний екземпляр — поки, на жаль, найвища ціна. Прикиньте в середньому по двадцять тисяч доларів. Сподіваюсь, вам відома вартість «дугласа»?

Грейт кивнув і замислився. Розрахунки цього типа начебто правильні. А коли збільшити кількість рейсів?

Це питання він і поставив перед Хагеном. Німець посміхнувся.

— У вас залізна хватка! Мій попередній компаньйон, при всіх його позитивних якостях, трохи лінувався, а з вами, бачу, ми знайдемо спільну мову. Чесно кажучи, не така вже й приємна річ весь час озиратися назад, мені хочеться скоріше забезпечити свою сім'ю й пожити, ні про що не думаючи.

— Маєте сім'ю? — здивувався Грейт.

— Дружина і син, — не без гордості повідомив Хаген. — Закінчив університет.

— Чудово, — без ентузіазму схвалив Грейт. Чомусь повідомлення Хагена вразило його; чи то зробилося заздрісно, що рожевощокий есесівець ще під час війни мав дружину і сина, чи то просто не вірилося, що людина, ризикуючи життям на кожному кроці, може мріяти про затишний будиночок з квітником і садочком — ідеал сімейного благополуччя. — Ви вірите в бога?

— Яке це має значення? — ухилився Хаген од відповіді. — Я чекаю на ваше рішення…

«Невже вам ще не зрозуміло?» — ледь не вирвалося в Грейта, та природна обережність і розсудливість у вирішенні ділових питань перемогли, і він відповів ухильно:

— Я повинен подумати, містере Хаген, ви одержите відповідь завтра.

— Гаразд, — погодився німець, — але я вимушений попередити вас, що ця розмова…

— Ви маєте справу з джентльменом!

— Я подзвоню вам.

— Мій телефон…

— Я знаю номер.

— Чудова обізнаність!

— З такою пропозицією я не міг звернутися до першого зустрічного.

— А якщо я повідомлю поліцію?

— Ну і що? — стенув плечима Хаген. — Ви не знаєте навіть мого справжнього прізвища, і в поліції тільки посміються з вас.

— А ви обережна людина.

— Можливо, вам також доведеться звикати до цього. — Хаген підвівся. — Якщо не заперечуєте, я подзвоню о п'ятій…

Кельнер, піймавши його погляд, метнувся між столиками. Грейт також одразу розплатився, вийшов з «Веселого пекла», та додому не поїхав. Довго блукав франкфуртськими вулицями — при одній згадці про бруднувату холостяцьку квартиру робилося тоскно на душі.

Навколо струмився натовп — сміялися, розмовляли, гарно одягнені і в дешевих стандартних плащах, їхали у блискучих «мерседесах» і йшли пішки, жінки заохочувально всміхалися йому, пробігли, розштовхуючи людей, двоє поліцейських, певно, переслідували дрібного злодія, а Грейт ішов і бачив усе це, і не бачив, зупинявся на перехрестях, пробачався, ненароком штовхнувши когось, і, здавалось, це не він прошкує повз блискучі вітрини, в усякому разі не той полковник Кларенс Грейт, яким він був ще кілька годин тому: соромився самого себе, мимовільно морщився, останніми словами лаяв рожевощокого німця. Вважав себе останнім покидьком і навіть стискав од гніву кулаки, але ж знав, напевно знав (хоч і давав собі найурочистіші клятви послати завтра Хагена під три чорти), що погодиться, що фактично вже погодився і лише взяв для себе невеличку відстрочку — він сам ніколи не простив би собі, аби погодився одразу. Оці тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч доларів не давали йому спокою, складалися в триста, п'ятсот тисяч, маячили мільйоном — цілим мільйоном!

Боже мій, невже він матиме мільйон?

І спробуй зберегти душевний спокій і залишитися порядною людиною, коли в перспективі у тебе мільйон?

Грейт проминув площу і йшов тепер темнуватою вулицею, з одного боку якої тягнувся сквер, мало не парк. Навіть здригнувся, коли з-під дерева метнулася до нього тінь.

— Дайте прикурити, мужчина!

Ага, ось воно що! Чиркнув запальничкою. Нічого, молода, гарна, хоч голос хриплувато-пропитий.

— Чи не хочете провести вечір?