Чтение онлайн

– Дякую, я довіряю тобі, – усміхнувся йому хлопець.

Він застебнув пальто до самісінького верху, щоб не світити голими грудьми.

Тоді почвалав геть стежкою.

Їлберґ дивився, як його босі ступні розпліскують калюжі на асфальті.

«Я довіряю тобі»?

Цілковита маячня цілковито божевільного.

Марта стояла у приймальні, дивлячись на екран комп’ютера, на якому відображались кадри відеоспостереження з Центру Іла. Зокрема, вона бачила хлопця, що дивився в камеру над вхідними дверима. Він іще не подзвонив, бо не встиг намацати невеличкий отвір у пластині з оргскла, яка прикривала дзвінок. Вони змушені були встановити захисну пластину, оскільки ті, кому відмовляли, зазвичай починали товкти дзвінок. Марта натиснула кнопку мікрофона.

– Можу вам чимось допомогти?

Хлопець не відповів. Марта вже визначила, що він не був одним із сімдесяти шести теперішніх їхніх мешканців. Хоча плинність пожильців у Центрі упродовж останніх чотирьох місяців становила сто осіб, вона пам’ятала кожного. Разом з тим, вона бачила, що відвідувач належить до «цільової групи» Іла, яку становлять – ні для кого не таємниця – наркомани. Не те щоб було видно, що він під кайфом, – бо він таки й не був, але його видавало виснажене обличчя. Зморшки навколо рота. Недбала стрижка. Вона зітхнула.

– Тобі потрібне ліжко?

Хлопець кивнув, і вона обернула ключ у замку, який автоматично відімкнув двері внизу. Вона покликала Стіне з кухні, де та готувала сандвічі для одного з пожильців, щоб стежила за приймальнею в її відсутність. Потім вона підтюпцем збігла сходами на перший поверх, пройшла ґратчасті залізні ворота, встановлені для захисту від зловмисників, на випадок, якщо вони зуміють прорватися через вхідні двері. Хлопець стояв у дверях, роззираючись довкола.

Поли його застебнутого аж до шиї пальта практично сягали щиколоток. Він стояв босоніж, і вона помітила кров в одному з мокрих слідів його ніг перед вхідними дверима. Та оскільки Марта вже чого тільки не бачила, зараз її увагу привернули насамперед очі хлопця. Те, як він дивився на неї. Вона не могла пояснити це в жоден інший спосіб. Його погляд був зосереджений на ній, і по його очах вона бачила, що він аналізує візуальне враження, яке вона справила на нього. Можливо, в цьому й не було нічого надзвичайного, але це не те, до чого вона звикла в Центрі Іла. Тож на мить їй подумалося, що, може, він, зрештою, і не вживає… але вона одразу відкинула цю думку.

– Привіт! Ходімо зі мною.

Він пішов за нею нагору, на другий поверх, у конференц-зал через приймальню. Як заведено, вона залишила двері відчиненими, щоб Стіне та решта могли бачити їх, запропонувала йому сісти і дістала анкети для обов’язкової вступної співбесіди.

– Ім’я? – запитала вона.

Він вагався.

– Мені треба вписати ім’я в цю анкету, – сказала Марта, даючи йому поблажку, психологічно необхідну багатьом із людей, що сюди звертаються.

– Стіґ, – спробував він.

– Стіґ – це добре, – схвалила Марта. – А як з прізвищем?

– Берґер.

– То так тут і запишемо. Дата народження?

Він назвав дату і рік, і вона про себе підрахувала, що йому вже виповнилося тридцять. На вигляд він мав набагато менше. Характерна для наркоманів особливість: завжди легко помилитися щодо їхнього віку в той чи інший бік.

– Хтось порадив тобі наш Центр?

Він заперечно похитав головою.

– Де ти спав минулої ночі?

– Під мостом.

– У такому разі я дозволю собі припустити, що ти не маєш певного місця проживання і не знаєш, яка соціальна служба має тобою опікуватись. Виходячи з цього, я обираю число одинадцять, – твій день народження, – і таким чином, ми одержуємо… – звірилась вона зі списком, – соціальну службу Альна, яка, у своєму безмежному милосерді, сподіваймось, погодиться тебе фінансувати.

Зробивши помітку, спитала:

– Який наркотик ти вживаєш?

Вона занесла ручку над відповідною графою, але він нічого не відповідав.

– Просто назви своє улюблене дуриво.

– Я зав’язав.

Вона відклала ручку.

– Центр Іла створений як соціальний прихисток для активних споживачів наркотиків. Я можу зателефонувати в центр на Спурвейсгата і дізнатись, чи знайдуть вони місце для тебе. Умови там набагато ліпші, ніж тут.

– Ти хочеш сказати…

– Хочу. Я кажу, що для того, щоб тут оселитись, ти повинен регулярно вживати, – втомлено усміхнулась вона йому.

– А якщо я зізнаюся, що збрехав, бо думав, що простіше буде отримати тут місце, якби я сказав, що чистий?

– Тоді ти правильно відповів на поставлене запитання, хлопче, але шансів на порятунок у тебе не так багато.

– Героїн, – сказав він.

– …і?

– Просто героїн.

Вона позначила галочкою відповідне місце в анкеті, але не дуже повірила. У цілому Осло на сьогодні навряд чи залишився хоч один споживач чистого героїну. Нині всі вживали суміші речовини з тієї простої причини, що, додавши у вже змішаний героїн бензодіазепіни, на зразок рогіпнолу, отримуєш за свої гроші більшу віддачу – як у розумінні інтенсивності, так і тривалості кайфу.

– Навіщо ти сюди прийшов?

– Заради даху над головою, – стенув він плечима.

– Якісь хвороби, необхідність медикаментозного лікування?

– Ні.

– Маєш плани на майбутнє?

Він подивився на неї. Батько Марти зазвичай повторював, що минуле людини записане в її очах, тож варто навчитись читати по очах, але немає сенсу шукати там майбутнє людини, бо його там немає. Майбутнє незвідане. Та все ж, озираючись згодом на цю мить, Марта не раз питала себе: чи не могла вона, чи не зобов’язана була прочитати бодай щось про подальші плани хлопця, який назвався Стіґом Берґером.

Він заперечливо похитав головою і таку саму негативну відповідь дав на її запитання про роботу, освіту, випадки передозування, соматичні захворювання, інфекції крові й порушення психічного здоров’я. Насамкінець вона пояснила, що Центр дотримується політики повної конфіденційності і вони нікому не повідомлять, що він у них мешкає, але якщо він побажає, то може заповнити спеціальну анкету на згоду поінформування конкретної особи, якщо та особа звернеться з відповідним запитом у Центр.

– Щоб, наприклад, твої батьки, друзі чи подруга могли з тобою зв’язатися.

Він сумно посміхнувся:

– У мене нікого немає.

Марта Ліан чула таку відповідь не вперше. Вона чула ці слова так часто, що вони більше не справляли на неї враження. Її психолог назвала таке явище compassion fatigue [13] і пояснила, що воно в якийсь момент виникає у більшості людей їхньої професії. Але Марту непокоїло те, що вона не помічала жодних ознак зворотного процесу – її чуттєва втома не минала. Звісно, вона розуміла, що не слід аж надто панікувати з приводу якоїсь краплини здорового цинізму, але річ у тім, що саме співпереживання завжди наснажувало її. Співчуття. Любов. А нині її запаси цього пального виснажувались. Тож Марту неабияк вразило те, як його слова: «У мене нікого немає» – зачепили щось у серці, наче голка, що, потрапивши у рефлекторну точку, змушує скорочуватись атрофований м’яз.