Щедрий вечір
Шрифт:
– Бо ви таке несусвітне скажете про гроші.
– Чого ж несусвітне, коли так люди говорять, - примирливо кинув тато.
І справді, у нас люди чиїсь гроші міряли, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками. А про свої здебільшого казали так: дав бог копієчку, а чорт дірочку, та й попала божа копієчка в чортову дірочку.
Це ще добре, коли проривалась одна дірочка. Та, на жаль, тепер у людей було стільки надірявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки від нестатків...
Обсіли вони й нас, і так обсіли, що тато кидався на всі боки, немов риба в сітці. А оце був поїхав на заробітки в Одесу, і там йому посміхнулася доля: добрі люди прираяли переселитись в оті Херсонські степи, де цілина ще й досі виглядає орача. Батько поповерстав степові дороги, нажурився по селах, од яких тільки-тільки одійшов голод, і люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сівача.
Додому тато приїхав не то з радістю, не то з журбою і привіз нам єдиний подарунок - пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зітхнула і зажурилась:
– Це ж я там, у степах, одразу посивію, як оця тирса.
– Я тебе й сиву не покину, - втішив тато.
– Нащо нам ця Херсонщина?
– Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самі струшують росу навпіл з олією.
– Мені й наші соняшники гарні, - не позаздрила мати на далекі багаті землі: вона боялася втратити свої бідняцькі латки і своє найбільше багатство - оту між дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вітряка.
– Як дадуть за неї сто карбованців золотом, продамо - і в дорогу, - сказав батько вчора і так вразив маму, що вона аж прихворіла.
Тато також розтривожився, пішов кудись, а мати, посидівши на току, з сумом сказала мені:
– Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гніздо. Перша - нема людської хати, друга - земелька стоїть перед торгом, а третя - лежить невідома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нікуди ми не їхали за тридев'ять земель. Хіба давно на цій Херсонщині голод косив людей, наче траву? У нас як і не дородить поле, то ліс хоч трохи пособить - гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навіть цвинтарі цвітуть. А там і деревця не побачиш - хіба що колись у сон забреде.
Мені теж стало лячно: як же можна обійтись без дерев, без лісу, без підсніжника, без черешень, без криничок, без грибів, суниць? От і зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вікно заглядає стара груша, а в друге - яблуня, що завжди нагадує мені бабусю. Хіба це не розкіш? Ні, далекий незвіданий степ не радував душу малого лісовика...
– Вмивайся, вмивайся, дитино, - квапить мене мати, ріже окраєць жорнового хліба й наливає з співучого глечика сизе, ще з вечірніми тінями молоко, що теж дихає суницями.
Я навіть спросоння помічаю, як журба не відходить од матері. В її тепер прибляклих, мов перестиглі волошки, очах аж куриться туга.
– Чого ви, мамо?
– Що тобі, Михайлику?
– стрепенулась вона і туманом очей своїх поглянула на мене.
– Чогось ви такі сьогодні зранку виморені. Чи, може, прихворіли?
– Нічого, нічого, це я так собі.
– і враз така печаль налягає на неї, що нажурені повіки починають тремтіти, як у зобидженої дитини.
– Не треба, мамочко, - припадаю до неї.
– Еге ж, не треба, - згоджується вона, а кілька краплинок падають на мою чуприну, і мати обороняє її від сльози зазіленою рукою.
– Ой, бити б мене, та нікому: плачу, мов свічечка. Їдь, Михайлику, їдь і надивляйся на ліси, бо хто знає, чи більше побачиш...
– Ви не журіться, мамо: якось воно буде, - хочу заспокоїти її, але не знаю як.
– Та якось буде. Тільки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе?
– з болем і гіркою усмішкою питається у яблуні, на якій гніздяться кривобокенькі, з білим пушком плоди.
Яблуня похитує гіллям, приколисує своїх діток і мовчить.
– А може, мамо, разом упремося на своєму і якось переважимо тата?
– Ох, як важко переважувати його. Цілу ніч сьогодні сварились і сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душі, аж гримить... Може, в степах вільготніше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужків-бережків. А там, у степах, не те що лісу, навіть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш ні соловейка, ні зозулі, ні одуда, ні деркача.
– Ой! А яка ж там птиця проживає?
– Дуже велика - дрофа, проти неї гусак такий дрібний, як качур проти гусака. Але дрофа не співає. А що ж то за птиця, коли є пір'я, а нема голосу? Це ж у нас як заспіває соловей, то й зорі поближчають.
– А тато де?
– Ще й не розвиднілось, як пішов у ліси.
– Чого?
– Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пішов.
В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір, де під зубами Обмінної, мов невидимий вогник, потріскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, - в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу.
Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману.
І чогось такий жаль охопив мене за цими лісами, за таємничими просіками в них, за розгубленими по урочищах пасіками, за отими галявинами, де так гарно цвіте перестріч і золотарник, і за отими красноголовцями, які будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсім розтривожився, а далі повернув здивовану Обмінну на дорогу, яка вела до якимівської загорожі. Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, - от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець.