Чтение онлайн

Ірина, мов сомнамбула, пішла на кухню, взяла фотографію в руки, відвертаючись, простягла демонові.

– Сідай за комп'ютер, – сказав він уривчасто. – За номером мобільного довідайся, хто така, ім'я, прізвище – все.

Ірина спершу сіла за ноутбук, і тільки потім ризикнула заперечити:

– А якщо… номер зареєстровано не на неї? І взагалі, якщо нема такої послуги?!

– Така послуга є, – так само уривчасто кинув демон. – Платна, зрозуміло. І не для всіх. Але ти постарайся, відьмо… якщо хочеш жити.

Вона народилася під щасливою зіркою.

У п'ять років тонула, але врятували, у дев'ять її збила машина, але обійшлося однією тільки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду її двічі ловили гопники в темному провулку, і обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою – серед ночі, напідпитку, в короткій спідничці. Ірина вміла виживати інстинктивно; можливо, тому після години безладної метушні їй усе-таки вдалося довідатися, що дівчину з диктофоном звуть, найпевніше, Катерина Катасонова.

– Шукай на «Однокласниках», «Вконтакті» – скрізь, – звелів демон.

Він не зникав ні на мить. Він був поруч. Він нависав над головою, і це позбавляло відьму здатності мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася – причому перша ж фотографія була знайома: те саме фото з чоловіком та собакою.

– Вони розлучились, але фото з сайта вона не зняла, – сказав демон, і з його голосу можна було б подумати, що він міркує.

– Скажи, – Ірина так утомилася, що й страх притупився. – Якщо ти потойбічна істота, ти повинен усе бачити й так? Навіщо тобі Інтернет? Якщо ти демон – піди в астрал…

– Заткнись, – кинув її співрозмовник, і її губи склеїлися. – Що я знаю, а чого не знаю… не твого розуму діло, відьмо.

Він помовчав і раптом додав, важко й вагомо:

– Але я точно знаю, що сьогодні вночі вона стрибне з даху.

– Що? – прошелестіла Ірина.

– Стрибне з даху! Вчинить самогубство!

– Е-е-е, – Ірина змигнула. – А чому?

– Не знаю, – відрізав демон. – Знаю, що станеться це сьогодні рівно опівночі.

– Я нічого їй не робила, – Ірину знову почало трясти. – Я не винна.

– Тварюка ти, – сказав демон, і під його поглядом вона зіщулилась. – Тобі кажуть, що людина себе життя позбавить, а ти тільки про свою шкуру!

«Моя шкура й так уже постраждала», – подумала Ірина, а вголос сказала твердіше:

– Я нічого не знаю. Я ні до чого.

– До чого, – демон дивився на неї згори вниз, Ірина проти волі втупилася в його жовті злі, люті очі. – Тому, якщо вона все-таки стрибне з даху – за нею стрибнеш ти.

– Я?!

– Не сумнівайся, я тобі допоможу.

Іринині руки конвульсивно сіпнулися. Ліва підхопила ручку й, засмикавшись, почала писати просто на клейончастій кухонній стільниці: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати…»

– Ні! – Ірина засмикалася, намагаючись звільнитися, але клята рука все писала й писала. – Я… благаю! Я все зроблю!

– Тоді телефонуй їй, – демон навис над її головою. – Призначай зустріч. Пропонуй інтерв'ю. Обіцяй, що хочеш. У твоїх інтересах, щоб вона погодилася.

– Навіщо? Про що мені з нею говорити?!

– Ти повинна зрозуміти, що саме веде її до смерті. Ти повинна це зупинити. Або вирушити вслід за нею. Обирай.

Катя Катасонова вийшла погуляти з собакою.

Вранці Катя встигла вивести Джину всього на кілька хвилин і тепер прагнула винагородити її за терплячість. Джина стрибала, обнімалася, крутилася, як дзиґа; Катя відвела її далі від під'їзду, до скверика, де звичайно гуляли собачники, і відчепила повідець.

Джину подарував їй тато, коли Каті виповнилося двадцять. Джина була схожа на лайку, але виявилася дворнягою принаймні наполовину. «То й що, – сказала Катя, – нам не для виставок».

Через півроку тата не стало; Катя збожеволіла б від самотності, якби не Джина. Собака приносила їй щастя; вона й із Максом познайомилася на бульварі, коли гуляла з собакою. Макс пригальмував поруч і вдав, ніби в нього несправна машина.

Потім Макс прийшов до них жити. Джина прийняла його, як рідного. Якийсь час вони були дуже щасливі…

А потім усе сталось. І тепер Макс жив окремо.

Сусід виніс на прогулянку свого йорка. Румпель, ручний песик, рідко торкався лапами землі. Зараз на песикові був яскравий комбінезон, хоч погода надворі стояла тепла.

– Він чхав сьогодні, – сказав сусід, ніби перепрошуючи. – А з-за будинку вітер…

– Так, – погодилася Катя.

Вона весь час забувала, як звуть хазяїна Румпеля.

Джина гасала сквером, граючись у квача з Ямахою, молодою тер'єркою. Катя сіла на лаву, одвернулася від вітру й намацала в кишені куртки телефон.

Їй не заплатили за статтю про дитячу заїкуватість і, напевно, вже не заплатять. Рядки, крихти, крихти, рядки; вона так розраховувала на замовлення від Міли. Мілі потрібний був для її «глянцю» предметний нарис про сучасних відьом, і Катині спроби підсунути інших героїв виявилися марними. Здавалося б: зайди в Інтернет, пошукай півгодини й на основі живого матеріалу придумай інтерв'ю з відьмою. Ба ні, Катине сумління здолало здоровий глузд.

Крім відьми Ірини, Катя записалася ще й до цілительки Євпраксії та знахарки Віолетти, але після того, що сталося під час першого ж візиту, йти на прийом до наступних двох уже не було сили. Крім того, відьми виявилися страшенно дорогими – у Каті не було грошей ні на приворот, ні на зняття вінця безшлюбності.

Вона блідо всміхнулася, дивлячись, як радіє життю Джина. Хтось же серйозно в таке вірить!

Відьма Ірина виявилася неприємно, нелюдськи проникливою. Катерині було наплювати на всяку містику, але на згадку про пронизливий погляд цієї жінки їй щоразу ставало зле. І, що найгірше – Катя примудрилася залишити там фотографію. Збереглися, звісно, скани, електронний варіант, усе можна видрукувати заново – але сама думка, що їхнє з Максом щасливе фото підбере й викине хтось байдужий або недоброзичливий, була огидна Каті.