Чтение онлайн

Клавдія Миколаївна. А уявіть собі, іноді затримуємось дотемна. (З усмішкою.) Сидимо, сперечаємось, вирішуємо, лаємося. У нас теж своє виробництво. Свої цифри, звіти, доповідні. І з нас питають. Ще й як.

Мама. Уявляю собі!

Тато. Та-ак, тут один у сім'ї і то губишся, а у вас...

Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири...

Тато. Ай-я-яй!

Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири, і кожен не схожий на іншого. Кожен — індивідуальність.

Мама. Ото б уже не хотіла я опинитись на вашому місці.

Клавдія Миколаївна. Так, заздрити нема чому. Спокійною нашу роботу не назвеш. Але нічого — трудимося, виховуємо, напучуємо, прищеплюємо... Важко, ой як важко. Часом повертаєшся додому — ноги не слухаються, голова тріщить, серце калатає... А що вдієш? Усі йдуть до тебе. Кожного вислухай, кожному порадь; вічно про когось думаєш, щось вирішуєш, радиш, жалієш, утішаєш... А батьки? І для кожного слово знайти. А вчителі? І у всіх свої проблеми — адже так просто до тебе в кабінет не заходять. А колектив складний... Хороший, хороший — не зрозумійте мене неправильно, але ж справу маєш із людьми...

Тато. Авжеж.

Клавдія Миколаївна. А школа на видноті. З райкому дзвонять, у міськкомі вимагають, із ЦК комсомолу цікавляться. То конференція, то засідання! Часом думаєш: «Господи, навіщо все це мені? Кинути б, знайти що-небудь спокійніше». Так ні. Та й не можу вже без неї. От. (Розглядається.) А це ваша нова квартира?

Мама. Так, майже нова. Вже півтора року.

Клавдія Миколаївна. Ну, півтора року — це не час. (Усміхається.) Ще, здається, зовсім недавно, у першому класі, Серьожа звав мене «тьотя вчителька». А тепер такий хлопець — я йому по плече. Смішний він був. Маленький, білявенький, якийсь безпорадний. Гарна квартира. Коридор великий...

Тато. Так, гріх жалітися.

Заходить Бабуся з чайним сервізом, усяким кондитерським дріб'язком на таці.

Бабуся. Добридень!

Клавдія Миколаївна. Здрастуйте, здрастуйте, але, слово честі, не варто клопотатись. Я на хвилинку забігла. Вдома давно ждуть. Зараз усією сім'єю будемо вечеряти. А я до вас у справі.

Тато. Ви, певно, стосовно пароплава? Так усе вже домовлено, як я вам обіцяв.

Клавдія Миколаївна. Уявіть собі — ні. До випускного вечора ще далеко, та і я знаю, що ви — людина слова. Тож із цього приводу я спокійна.

Тато (насторожено). Може, Сергій...

Клавдія Миколаївна. Не хвилюйтесь, із Сергієм теж усе гаразд. Ми ним задоволені. (Значуще.) Навіть дуже. Він тут ні до чого. Тобто мова, звичайно, піде про нього, але в дещо несподіваному для вас аспекті. (Дістає із сумочки сигарети, запальничку.) Я закурю, ви не проти?

Тато. Будь ласка. (Присуває попиьничку.)

Клавдія Миколаївна (закурює). Та-ак... Не знаю навіть... Почну здалеку. Ви уявляєте, хоч як добре ведеться робота у школі, хоч як чудово налагоджено учбовий процес, хоч як кваліфіковано провадяться уроки чи поставлена виховна робота, а все вимірюється конкретними результатами. Спрощено кажучи, якщо школа випускає хороших учнів, то й школа хороша. Звичайно, справа не тільки в оцінках наших вихованців, але оцінки здебільшого стають тим зримим фактором, за яким судять про якість нашої діяльності. (Затягується, випускає дим.) Тепер уявімо собі, що школа хороша, вчителі чудові, працює інтернаціональний клуб, свій оркестр, фотогурток, влаштовуються вечори, але жодного випускника, котрий учився б на відмінно. Хороших учнів кілька, а медалістів — жодного. Отже, напрошується висновок: що ж це за школа? І чи все в ній так прекрасно, як нам уявлялось? Отож-бо й воно! Тепер — ближче до діла. Минулого року в нас не було жодного медаліста. У нинішньому намічалося дві кандидатури. Алик Соловйов місяць тому потрапляє у міліцію, — ви, певно, про це чули, зв'язався з якоюсь компанією, і, звісно, п'ять із поведінки йому після цього не поставиш. Школа зосталась без медалі. А Олена Калениченко два тижні тому раптом, за півтора місяця до випускних іспитів, їде з батьками за кордон. У неї батько — військовий. Тато з мамою приїздили сюди у відпустку і вирішили забрати дівчинку з собою. Вже як я їх просила, що я їм тільки не говорила — все даремно. «Тут,— кажуть,— дівчинка без нагляду, їй самій важко. Нехай живе з нами». Там, скоріш за все, вплутане іще щось, чого ми не знаємо. Та і я, чесно кажучи, навряд чи залишила б сімнадцятирічну дочку, хоч би якою золотою вона була, саму в квартирі. Але це вже не важливо. Важливо те, що школа зосталась і без другої медалі. Виховували-виховували дівчинку, вчили її, вкладали душу, і на тобі — подаруночок колегам, що працюють за кордоном. А дівчинка чудова...

Мама. Так, я її пам'ятаю.

Клавдія Миколаївна. Гарненька, нічого дивного, що... Ну, гаразд, не будемо. Що ж робити? Другий рік школа без медаліста — це вже серйозно. І от ми зібрались, подумали, зважили, я, певна річ, порадилась із класним керівником, Ніною Платонівною, і вирішили, — бачите, я з вами цілком відверта, — що кандидатура Сергія нас цілком влаштовує.

Тато. Сергія? Тобто?..

Мама (не ймучи віри). Кандидатура як медаліста?

Клавдія Миколаївна (спокійно). Так. А що? Він хлопець хороший. За восьмий клас самі п'ятірки. Кінчив із грамотою. За його поведінку нам хвилюватись нема чого. В міліцію він не попаде.

Тато. Сподіваюсь.

Клавдія Миколаївна. Ну-ну, не наговорюйте на свого сина. Батьків ми знаємо тільки з кращого боку. Сім'я у вас правильна. Можна сказати, взірцева. Ви свого часу багато нам допомогли. Як бачите, ми все врахували.

Тато. Так, але Сергій...

Мама за спиною Клавдії Миколаївни махає на нього обома руками.

«Мовчи ти, хто тебе питає!»

Клавдія Миколаївна. Розумію ваші сумніви і ще більше ціню вас за скромність. Можливо, за якимись більш високими, найвищими стандартами Сергій... ну, не зовсім заслуговує, — ви це, певно, хотіли сказати? Так, ми знаємо, що він хлопчина лінькуватий, не завадило б йому трохи серйозності, посидючості. Але, з другого боку, — де, я вас питаю, знайдете ви ідеального учня? Немає таких, я вас цілком авторитетно запевняю. Є учні хороші, так. От Гена Колісник чи Галя Чср-них — старанна, вдумлива. Але не більше. А ідеальних, щоб за всіма, так би мовити, параметрами... Тож хай сумління ваше буде спокійним.

Т а т о. Це так несподівано.

Клавдія Миколаївна. Певно, несподівано, а отже — тим приємніше.

Т а т о. І ви гадаєте, це реально?

Клавдія Миколаївна. Цілком.

Мама. Колю, якщо Клавдія Миколаївна каже, значить, знає.

Клавдія Миколаївна. Звичайно, я відповідаю за свої слова. Але! Є одне маленьке «але».

Т а т о. От бачите.

Знову Мамин жест: «Хто тебе за язика тягне?»

Клавдія Миколаївна. Бачимо. Тому й говоримо. Сергію неодмінно треба підтягнутись. Часу обмаль, звісно, але все в його руках. І, що більш важливо, — у ваших руках. Так, ми його підстрахуємо, але й ви маєте взяти сина під контроль.

Мама. Звичайно, Клавдіє Миколаївно.

Клавдія Миколаївна. До речі, де він зараз?

Т а т о. Не знаю.

Мама (швидко). Мабуть, у кіно. Він...

Клавдія Миколаївна. Ну, ні. Так не можна. «Не знаю», «мабуть» — ці слова стосовно Сергія ви повинні виключити.

Мама. Так-так.

Клавдія Миколаївна. Облік і контроль. Ви повинні все знати і все контролювати. Мама. Правильно.

Клавдія Миколаївна. Посадіть його за підручники. Візьміть репетитора, а то й двох. З математики — це йому точно потрібно, і... напевне, з мови?

Мама. Звичайно.

Клавдія Миколаївна. А решту предметів він, сподіваюсь, подужає сам. І от іще. Сергій дружить з Олею. Вони багато часу проводять разом. Мабуть, ці зустрічі слід якось обмежити. І Вітя! Я нічого не маю проти Віті, але зрозумійте мене... Він може не так на Серьожу вплинути. Середній учень, потім у нього батько... Розумієте, про що я кажу... І цс теж на ньому, певно, позначається. Я, природно, не нав'язую вам своїх думок...

М а м а. Ну що ви, Клавдіє Миколаївно!