Чтение онлайн

В одній з кімнат вона побачила електронну кухню і пересувний морозильник, в іншій — туалетне спорядження. І, звичайно ж, предмет, який вона виявила ще в одній кімнаті, міг бути тільки частиною ліжка — маленького ліжечка.

Госкінз розмовляв з якимось чоловіком, і, рахуючи міс Феллоуз, вони були на балконі лише втрьох. Госкінз не виказував наміру відрекомендувати свого співрозмовника, якого міс Феллоуз нишком оцінила. Співробітник був худий і, як на чоловіка середніх літ, цілком пристойний на вигляд. Мав маленькі вусики і проникливі очі, здавалося, цікаві до всього на світі.

— Я ні на мить не хочу вдавати, докторе Госкінз, — мовив він, — ніби мені все зрозуміло. Я не фахівець, і коли щось і зрозумів, то лише настільки, наскільки цього можна сподіватися від, сказати б, інтелігентного невігласа. А проте є один аспект, зрозумілий мені ще менше, ніж решта. Йдеться про суть вибірковості. Ви можете сягати дуже далеко, це можна збагнути; що далі, то невиразнішими стають речі, більше вимагається енергії. Але в такому разі вам варто сягати тільки близько. Ось що мені не зрозуміло.

— Можу трохи розвіяти туман, Девені, якщо ви дозволите мені вдатися до аналогії.

(Почувши ім’я, міс Феллоуз ту ж мить збагнула, хто той незнайомець, і мимоволі була вражена. Не інакше, як вона бачить Кандіда Девені, наукового коментатора теленовин, який завжди з’являвся на сцені під час значних наукових сенсацій. Вона навіть упізнала його обличчя, одне з-поміж тих, що вона бачила в передачі новин, коли повідомляли про висадку на Марс. Отже, тут, у доктора Госкінза, мало відбутися щось важливе).

— Ради всього святого, наведіть аналогію, — здався Девені, — якщо вважаєте, що це допоможе.

— Гаразд, книжку з літерами звичайного розміру ви не вчитаєте, тримаючи її на відстані шести футів від очей, але ви легко читаєте її з відстані один фут. Поки що чим ближче, тим краще. Але коли ви наблизите книжку на дюйм від очей, то знову нічого не доберете. Тут уже йдеться про таке поняття, як заблизько, розумієте?

— Гм-м-м, — вимовив Девені.

— Або ще один приклад. Ваше праве плече міститься десь так за тридцять дюймів од правого вказівного пальця, і ви легко доторкнетесь правим вказівним пальцем до правого плеча. Правий лікоть лежить лише на половині відстані від кінчика правого вказівного пальця — за ординарною логікою його можна б досягти легше, а все ж таки правим пальцем до правого ліктя дотягтися ви не можете. Знову з’являється така категорія, як заблизько.

— Ви дозволите скористатися цими аналогіями в моїй розповіді? — попросив Девені.

— Безперечно. Я буду тільки радий. Я досить довго чекав на таку людину, як ви, що змогла б розповісти. До ваших послуг усе, що ви лише забажаєте. Настав нарешті час, коли нам потрібно, щоб світ зазирнув через наше плече. Там є що цікавого побачити.

(Мимоволі міс Феллоуз відчула, що захоплена його спокійною певністю. В ній відчувалася сила).

— Наскільки далеко маєте ви намір сягнути?

— На сорок тисяч років.

Міс Феллоуз з несподіванки перехопило дух.

Років?

У повітрі забриніло напруженістю. Люди за пультом управління майже не рухалися. Чоловік перед мікрофоном говорив у нього тихим розміреним голосом, короткими реченнями, які для міс Феллоуз нічого не означали.

Девені, перегнувшись через балконне поруччя й пильно вдивляючись, запитав:

— Ми щось побачимо, докторе Госкінз?

— Що? Ні. Нічого, аж поки закінчиться операція. Ми спостерігаємо непрямо, щось за принципом радара, лише замість емісії — мезони. За певних умов мезони повертаються назад. Частина відбивається, і відбите ми повинні аналізувати.

— Це важко сприймається.

Госкінз знову, як завжди, стримано всміхнувся.

— Результат п’ятдесяти років дослідницької роботи, сорок років перед моїм приходом у цю галузь. Так, це важко.

Людина перед мікрофоном підвела руку.

— Вже кілька тижнів, — сказав Госкінз, — як ми фіксуємо один об’єкт у далекому минулому; ми то зупиняємо, то продовжуємо дослід з поправками на свої власні переміщення в часі, пересвідчуємося, чи зможемо оперувати потоком часу з достатньою точністю. Тепер має вдатися.

Але чоло у нього блищало.

Едіт Феллоуз мимохіть встала зі стільця й опинилася біля балконного поруччя, однак внизу нічого не побачила.

Людина перед мікрофоном спокійно мовила:

— Увага!

Запала пауза, достатня для одного подиху, а тоді з кімнат лялькового будиночка слух різонув звук переляканого хлоп’ячого вереску. Жах! Моторошний жах!

Голова міс Феллоуз повернулася туди, звідки долинув крик. Йшлося про дитину! Вона забулася!

Госкінз ударив кулаком по поруччю й напруженим голосом, тремтячим від тріумфу, сказав:

— Вдалося!

Госкінз підштовхнув міс Феллоуз у спину, запрошуючи вниз короткими спіральними сходами. Він не озвався жодним словом.

Люди, що раніше сиділи за панеллю, тепер стояли купками, всміхалися, палили, дивилися на тих трьох, що зійшли на основний поверх. З боку лялькового будиночка долинало майже нечутне гудіння.

— Увійти в «Стасіс» зовсім не шкідливо, — звернувся Госкінз до Девені. — Я робив це тисячу разів. € якесь незвичне відчуття, але воно миттєве й нічого не означає.

Демонстративно, без зайвих слів, він пройшов крізь відчинені двері. Девені, силувано всміхаючись і помітно глибоко вдихнувши, подався слідом.

— Міс Феллоуз, прошу! — сказав Госкінз. Він нетерпляче поманив її зігнутим пальцем.

Міс Феллоуз кивнула і, ціпеніючи, пройшла крізь двері. Крізь неї прокотилася ніби якась хвиля, хвиля внутрішнього лоскоту.

Всередині приміщення все виглядало нормально. Стояв запах свіжої деревини лялькового будиночка, і… і… якось пахло землею.

Запала нарешті тиша — жодного голосу, але чувся сухий шурхіт ніг й ніби дряпання рукою по дереву, потім — тихий стогін.