Потойбiчне
Шрифт:
«Годимося!» – залунало кругом, і парох казав лаштувати повози, а сам вернув у двір. Пані Зофія припала йому до ніг. Підняв її і посадив на канапі.
«Заспокійтеся. Це, гадаю, найкраща розв'язка, якої тільки можна було добитися. Дітям і так треба ходити до шкіл, а щодо маєтку, то я вже буду добре дивитися управителеві на руки».
Дідич ходив по покою і сопів.
«Дякую вам, отче кузине, – сказав, простягаючи до пароха руку. – Але це вимушена присяга».
«Що?»
«Вимушена присяга, кажу. І невже ж я зв'язаний нею супроти моїх власних хлопів, та ще роззвірених як тічня?»
«Але я зобов'язаний перед ними, а ви передо мною! – відповів рішучо парох, і очі його запалали насилу здержуваним гнівом. – Як чесний чоловік, ви повинні знати, що ваше поведення з селянами було гірше ніж погане, злочинне. До часу збанок воду носить, а той час і так довго тягнувся. Присяга – річ свята, і ви її мусите додержати. А коли ні, справа буде між вами а мною. Не гороїжтеся! Мене ви не настрашите. Мої предки були більшими панами, ніж ви, перед фізичною силою я страху не знаю, а моральна перевага теж не по вашому боці».
«Отче!»
«Пане!»
Очі їх стрінулися з собою.
В гостинній зробилося тихо. Ніхто не смів пари з уст пустити. Здавалося, що навіть годинник перестав тикотіти. Аж дідич похилив голову.
«Отже?!» – спитав священик.
«Ну, так…» – вицідив крізь зуби пан і казав собі подати води. А парох:
«І ще одно. Заки виїдете, мушу знати, що сталося з Гертрудою».
«Це родинна справа».
«Я також, хоч і здалека, але до родини належу, а коли б навіть і не належав, то совість велить мені, щоб тая загадка була раз розв'язана, мій пане!»
«Води! Скорше, скорше води! Темно мені. Запаліть більше свічок».
Всі кинулися до пана, і за хвилину він не жив. Стався з ним припадок на тій самій канапі, яку купив за виграні в карти гроші.
Під вікнами почулися крики. Народ бентежився, чому не від'їжджають пани. На ґанок вийшов парох.
«Пан не поїде. Він помер. Не вірите мені?»
«Віримо, але якось дивно».
«Як дивно, то най двох найстарших гадзів прийдуть і подивляться».
«Не треба, не треба. Най з Богом спочивають».
І розійшлися.
Як поховали пана, за трумною ішла Гертруда, біла, як молоко. Всі гадали, що вона посивіла тої страшної ночі, коли з паном стався отсей припадок.
По похороні люди просили пароха, щоби пані не виїздила з села, казали, що вони знають її добре серце і що між селом і двором не буде тої пропасти, що перше.
Але пані не згодилася. Казала, що недаром цілувала хрест, щоб більше не вернути. Аж діти підросли, і оженився найстарший син та перебрав маєток. Але тоді вже і панщини не було. І ціла тая пригода пішла в забуття, як не одно в світі; пам'ять наша коротка. Але є, мабуть, якась невидима книга, в котрій записують усе, добре і зле, щоб звести порахунки. В книзі нашого двора «debet» було більше від «hebet»*. І тому він засуджений на запустіння. Маєток парцелюють, а що ж варт двір без маєтку? Це вже не двір, а великий, бездушний будинок, невже ж воно не так?
– Мабуть, що так.
– Гадаю собі своїм дурним розумом, що справедливість якась мусить бути і що жаден гріх, жадна кривда не минає безкарно.
– Говорите, як священик в церкві. Але, правда… того священика, про якого ви розказували, я пізнав з ваших слів.
– Невже ж?
– Так. Це був мій дід.
Лице Ксаверія видовжилося і закам'яніло з дива.
– А Гертруда…
– Панна Гертруда, – повторив слуга, і очі його стали рости, рости аж до розмірів двох шиб у вікні…
Коли збудився, на шибах горіла заграва сходячого сонця. Співали перші птахи. Потер рукою очі, підніс високо повіки і лиш раменами здвигнув. «Ігі! І не пив я нічого, крім чаю, і щось таке ввижалося мені».
Встав, підійшов до ліжка і згасив свічку, яка догорювала в ліхтарі і з якої синявий, чуткий димок снувався кругом канапи як бабське літо круг корча.
Скоренько роздягнувся і пірнув у постелю. Не хотілося йому, щоби Ксаверій побачив нерушену постіль і догадався, що він не спав.
Але заснути не міг.
Сонні мрії снувалися дальше поперед очі і ніби казали йому: піди й переконайся, чи все те правда.
Встав і пішов до салі.
Воєвода грізно дивився зі своїх позолочених, порохом прикритих рам.
Усміхнена паня зі шнурком перед кокетливо гляділа на нього і ніби казала:
«І ти віриш, немов то я коло півночі чищу паркет?»
Портрети не членів родини ніби хотіли сховатися в сутінки, які падали ще від великої кафлевої печі.
В гостинній позіхала канапа, на котрій стався припадок зі старим паном. До иньших покоїв не заглядав. Був певний, що і там не инакше, лиш так, як йому ввижалося у його сонних марах.
Відчинив двері на ґанок і уявляв собі ті вогні, що горіли в парку, коли двір облягали збунтовані селяни. Туди перекрадався лакейчук на попівство в село, туди надійшов священик, тут він промовляв до бунтівників.
Таке-то…
А тепер у парку було тихо і глухо.
Доріжки заростали травою, дерева порохнявіли і валилися, ставок заростав ряскою і шуваром.
«Цей двір засуджений на запустіння, – пригадав собі слова свого нічного провідника по салях. – Бо єсть невидима книга, в котрій списують добрі і злі учинки, і мусить бути рука, котра зведе колись усі порахунки в тій книзі».
Обійшов кругом великий, старий сад, а як вернув, ліжко його було вже постелене і в їдальні крутився Ксаверій у фраку і в білій краватці.
– Що пан позволять, каву чи гербату?
– Гербату, розуміється, коли наставили самовар.
– Він уже два рази перекипів. Петрусю, принеси його тут! Петрусь приніс самовар, і Ксаверій налив філіжанку пахучого чаю.
– Як вам спалося, Ксаверій?
– Дякую панові, що ласкаві спитати. Погано. А пан?
– І мені не найкраще.