Посланець
Шрифт:
Він стояв на порозі, напружений і чуйний. У порожню кімнату голосно кинув перше речення пароля:
— О, така чарівна фрейлейн і досі не заручена!
Щось важке, металеве впало за дверима на підлогу, почувся шепіт, який топили знервовані сльози:
— Просто ніхто не прохав моєї руки…
Адольф весело озвався заключною фразою:
— Сподіваюсь, цьому лихові легко зарадити. У мене є рука і є серце. Пропоную!
Це був не лише пароль, не просто контрольні речення. Зігріті голосом, тривало тамованою жагою зустрічі, ці слова, придумані кимось і колись, аби за будь-яких обставин пролунали «природно», були для них першим в їхнім житті освідченням у коханні. Але нічого не було природного і людського в тому, що їх розділяють двері, що на підлозі валяється пістолет, що вони кохають одне одного лише парольними словами, які може почути й вартовий або навіть унтерштурмфюрер Майєр…
Він нечутно зачинив за собою двері, і Крістіна, ніби лише цього чекаючи, враз пригорнулася — довірливо й розпачливо — до його грудей, забувши про все на світі, — про фатальну порожнечу безнадії, психічну напругу останніх днів, уже не тамуючи щасливих сліз. Нараз вона відхилилася, щоб бачити його, аби ще раз переконатися, що це він — її коханий і незрадливий Костя, що він, саме він прийшов до неї, вперше без квітів і вперше нестерпно бажаний. Вона спрагло тулилася до нього — такого рідного й свого, такого власного і владного. Вона пестила його поглядом, ніжним і лагідним, голубила німо і водночас промовисто, обіймала його усього і сама поймалася ним, всотуючи його в себе і пестячи його собою. Вона торкалася його теплого обличчя — легко й ласкаво — тремтливими й чутливими дівочими пальцями, а в нього наморочилася голова.
Розділ десятий
ЕРОС І ТАНАТОС
Він мовив навмисне голосно й солодко:
— Фрейлейн, чи варто мені після такого рішучого поцілунку пояснювати вам, чого я зупинився у вашому домі?
І вона переклала собі цей солоденький сироп:
«Мила Марієчко! Адольф Шеєр тільки зараз знайомиться з Крісгіною Бергер. Він — німець, вона — німкеня. А нас можна підслухати: мусимо поводитись «природно»…»
Вона відповіла йому у тон, з манірним кокетуванням, запозиченим з типової геббельсівської кінопродукції фірми «Уфа-фідьм»:
— Ви типовий завойовник, пане гауптман! Жінці лишається тільки коритися істинному представникові панівної раси.
— О, я бачу, що мила фрейлейн переконано висповідує філософію Зігмунда Фрейда. А він доводив, що схильність до агресії є рисою людської природи, яка не піддазться еволюційному руйнуванню, а тільки психологічному гальмуванню. Психіка людини — її ж довічна в'язниця. Зухвалий Фрейд звеличив одвічну боротьбу між Еросом і Таиатосом, особливо — в біологічному організмі жінки… Перепрошую, але, можливо, вам оці вчені теревені не цікаві?
— Що ви, пане гауптман? Так приємно спілкуватися з розумною й цікавою людиною… От ви щойно сказали: боротьба між Еросом і Танатосом. Адже дійсно, якщо розібратися, жінка породжує життя. Але для чого? Для смерті!
— Слушна думка, фрейлейн. Та я побоююся, що фрейдівською філософією ми засушимо наші почуття, які, сподіваюся, вже зародилися, і замість ніжного дотику пустуна Ероса відчуємо смертну відразу. Чи не краще перейти до більш предметної і близької нам обом теми?
«Конче необхідно побалакати, — натякав він і прискіпливо роздивлявся довкола. — Але де?»
— О, пане гауптман, я геть забула нашу жіночу, життєву істину: шлях до серця чоловіка пролягає через його шлунок.
— І знову слушно, фрейлейн! Балакати з вами — сама насолода….
— Але в мене, на жаль, жодних припасів. Я ж харчуюся в офіцерській їдальні… Хоча можна зазирнути до запасів хазяйки, їй вони вже ні до чого. — На її очі знову набігли сльози, бо для неї самої власні слова пролунали дико і ницо через свою істинно арійську «природність». — Здається, — гамуючи сльози, вперто вела далі, — дещо у неї є в погребі, в сараї.
— Дозвольте, я сам навідаюся туди!
— Е ні, у харчових справах чоловікам вишколу завжди бракує.
— Тоді дозвольте вам допомогти.
— Оце інша справа… Буду тільки вдячна!
Вони вийшли надвір. Сарай бовванів у глибині саду, далеко від вартового, який походжав попід хвірткою. Шеєр, уже затулений від стороннього ока деревами і кущами, пригорнув Крістіну і прошепотів їй тихенько:
— Щире вітання тобі від Владислава.
— Ой, нарешті! Я так непокоїлась. Усе добре?
— Якщо не зважати на поранення… А що, власне, тебе стурбувало?
— Розумієш, про його перехід через лінію фронту і його справжнє ім'я абверові стало відомо буквально другого ж дня…
— Отакої! — аж зупинився Шеєр. — Звідки?
— Від агента, що діє в Орджонікідзе. Від нього, виходячи з усього, йде дуже важлива інформація.
— Хто він?
— На жаль, переді мною не звітують… До того ж це агент не підпорядкованого есесівцям абверу. Ну, і відомчі ревнощі… Мені дізнатися ніяк!
«Кепські справи, — замислився він. — Маємо халепу… Хто ж цей агент? Маркова підібрали бійці на «нічиїй» землі… Потім його завезли до госпіталю… Звідти повідомили в особливий відділ, підполковнику Іриніну… Звідки ж просочилася точна інформація?»
— Чому замовк, любий?
— Згадую людей, які «прийняли» гауптмана Краузе. Хтось із них — зрадник…
— А про тебе хтось знає? — сполошилася вона.
— Із сторонніх — ніхто і нічого.
Крістіна полегшено зітхнула:
— Просто камінь зняв з моєї душі.
— Та як твої справи? Як тобі повелося?
— Спочатку підозрювали, потім ніби заспокоїлись, та, відчуваю, не зовсім. Хейніш і абверівський майор Штюбе дійшли висновку, що Мюллера вбив «гауптман Краузе». Співучасницею визнали агента СД Несмітську.
— Як це так? — здивувався Шеєр.
— Річ у тім, що у неї на квартирі, а мешкала вона ось тут — за парканом, абверівці знайшли рукавичку і пляшку з відбитками пальців Мюллера. Нібито вони — Мюллер і Краузе — у неї пиячили. Як усе це сталося, уяви не маю. Несмітську розстріляли. Є такий слідчий Кеслер, садист, поставив її на коліна і лоскотав пістолетом за вухами, поки не збив пострілом у потилицю… Загинула Варвара Іванівна. Ані порухом нічого не виказала… Убивця — Хейніш власною особою… Усе дужче бентежить мене Віллі Майєр, я казала про нього Маркову…