Чтение онлайн

Я (йду сходами, бурмочу).Все це старих пісень перелицьований сантимент…

Вона (за мною).Я, бачте, приховала своє перше кохання, а воно тепер і реве. Підождіть хвилинку, я його, може, присплю… Цить, моє кохання, а я тобі дудочку вкраїнську куплю… (Захиталась, заколихалась).

Я беру її за руку.

Куди ви мене ведете? На страсті? Так?… Пустіть мене! милий! Не можу…

Я (пускаю її руку, більш переконую себе, ніж її).

Бачте, тут жила і та… Теж молилась: милий, дорогий… Справді, на страстях стояла. Лука каже, що її…

Вона.А хто ж скаже моїй неньці, як я в церковці була, на страстях стояла, як додому свічечку несла (немов справді несучи свічку),а ви, вітер, милий вітер (затуляє од мене долонею і йде вниз),пху-пху, хочете загасити свічечку мого життя.

Я (почуваю, що ще один момент, і я здамся).Луко! (Кричу).Луко! (Побачивши на сходах Луку, я відчуваю, як більшає в мені сили. Хапаю її за руку і виводжу нагору. до Луки).От я і моя мрія — Чайка, Луко!..

Вона.Ні!..

Я.Так! Пам'ятаєш перше повстання? Вітер, місяць? Тоді до рук Судьби попавсь корнет Пероцький. Судьба не знав, хто він, хоча інстинктом чув і брався вже до стінки прибити. Та нагодився я. Гамар послав. По дорозі, отут на сходах, вона зустріла: "Спасіть!.." І я спас. Де ж пак! Моя мрія, що до неї я сливе два роки мчав, із мрій коня, зробивши, дорогу у вітрів, у зірок питавсь, хоч до її дверей сім метрів од мого було порога, сама назустріч вийшла і просила спасти того, кого я мав за супротивника. Як же тут було не проявити благородного чуття, романтичної, відданої любові, та ще од кого! Од мене, що відірвавшись маси, десь загубившись на горищі, між небом і землею, думав високо (у павутинні мрій), що його покликання — це бути за зведеника між небом і землею! Між натовпом та ідеалом, між нацією й її майбутнім — звичайний тип химерного мрійника. Результат тобі відомий: наскок, руїна, кров і смерть товаришів — мертва пауза у творчому змаганні революції і автор цієї паузи — я. Луко!..

Лука.Скажи мені одне: ти знав, що вона Чайка?

Я.Ні!

Вона.Знав… Я йому казала…

Лука (подзвонивши в зв'язкову команду, жестом показує червоноармійцям одвести Марину. Виждавши, поки її одвели, знов до мене).Скажи, як другові, Ілько, — знав?

Я.Ні!.. Але я знав, хто такий Пероцький.

Лука (замислився глибоко. Говорить більш до себе).Треба перш за все сказати що? Що наскок цей трапився б і поза тим, чи спас би ти Пероцького, чи ні. Знайшли б другого, не Пероцького. Але Пероцького визволив ти, і це зрада.

Я.Зрада, Луко! Та яка! Куди не піду, скрізь за мною бігтиме од віку, через усі світи тінь цієі зради.

Лука.Несвідома. І добре, що вже трапилась, бо що?… Бо неминуща була, бо ж результат вона отих горищних мрій… (Вже до мене).Поклади й собі за знак і попередження надалі, бо гей ще скільки жде на нас спокус, хитань і зрад у далеких походах, що через усі світи, до далекої мети!.. А тепер іди я тебе запру, постережу і завтра в ревтриб, бо що?… Бо судити тебе треба, а я твій друг і взагалі ще молодий… Ти ще, мабуть, і не їв? Принесу…

Заводить мене в кімнату Пероцьких. Тиснем один одному руки Лука виходить і замикає двері. Чую таке щире, товариське, зворушливе.

На добраніч, Ільку!

Я.Ні, Луко, — добридень! Дивись, уже світає…

Мені стає легко. Вікно, як огняний прапор. Мене охоплює надзвичайне піднесення. Мені вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах патетичної симфонії, що згодом переходить на кларнети, флейти, скрипки. Я знаю. Лука теж зараз дивиться в вікно і чує цю симфонію.