Останній заколот

Солодко пахло каштановим цвітом. Микола Прокопович постояв на балконі, жадібно вдихаючи вранішнє свіже повітря, зримо уявив, як течуть каштанові пахощі вниз по Тарасівській, заплющив очі й підставив обличчя теплим сонячним променям. Зрештою, як мало потрібно людині — дерева в цвіту й небесна блакить…

Микола Прокопович зітхнув і повернувся до кімнати, де Марія Данилівна вже накрила стіл. Як завжди, білосніжна скатертина й три прибори — тарілки й чашки тонкого фарфору, їсти й пити — сама насолода, навіть коли сніданок був суто символічним: скибка чорного хліба з повидлом і морквяний чай.

Але часи невлаштованості й нестатків, здається, минули: сьогодні на сніданок свіжі булочки, теплі зварені некруто яйця та вівсяна каша на молоці. Микола Прокопович із вдячністю попестив дружину по щоці. Диво, а не дружина. Під п’ятдесят, а ще зберегла рештки молодості, сині очі не вблякли, лише тонке й ледь помітне павутиння зморщок пролягло між куточками очей та скронями і зрадливо натякає на вік; ледь торкаючись пучками, Микола Прокопович розгладив це павутиння, і дружина вдячно притиснулася щокою до його долоні.

Масивний стінний годинник почав вибивати дев’яту годину, рипнули двері, Микола Прокопович і не озирнувся: адже по Олегові можна перевіряти час — сама пунктуальність.

— Їжте, я зараз… — Марія Данилівна розправила бганку на скатертині й подалася на кухню, а Микола Прокопович подумав, що тепер нарешті треба підшукати служницю: кохана дружина не створена для кухні, ціле життя вони тримали куховарку й покоївку, нині доведеться обмежитися однією покоївкою, тим наче, що простору шестикімнатну квартиру на Великій Володимирській довелося поміняти на значно скромнішу, трикімнатну — боже мій, до чого довели цю нещасну країну більшовики!

Микола Прокопович поправив краватку й присунув до себе тарілку з яйцями. Підвів очі на Олега й нарешті усміхнувся йому. Не можна сказати, що він погано ставився до брата дружини — все ж таки родич, до того ж людина вихована й чемна, не набридає зайвими розмовами й не лізе в душу, за три роки спільного життя вони ні разу не посварилися, проте Микола Прокопович останнім часом ніяк не міг подолати якоїсь підсвідомої неприязні до Олега. Так само привітно посміхався йому й за вечірнім чаєм, намагався підтримувати легку розмову, але відчував при цьому якщо не роздратування, то внутрішній спротив. Як людина інтелігентна, нічим не виказував цього, проте іноді щось прохоплювалося — чи трохи різка фраза, чи то зайва запальність у суперечці. Микола Прокопович ловив здивований погляд дружини, і в нього завжди вистачало такту, аби відразу погасити напруженість, перевести все на жарт або навіть з гідністю відступити.

Олег — бездоганно поголений, у білосніжній сорочці (полковник царської армії, а прав сорочки сам, і Микола Прокопович, на превелике своє здивування, колись відзначив, що це аж ніяк не принижувало його гідності) — акуратно відкраяв собі шматок булки, розбив яйце з тупого боку. Микола Прокопович вкотре вже спостерігав цю жахливу звичку — вихована людина починав їсти яйце з гострого боку, трохи очистивши його і вибираючи ложечкою. Певне, Олег цього не знає: очистив яйце мало не зовсім і відкусив одразу половину, так їдять круті яйця селяни чи комісари, однак з тих що візьмеш, у кого могли навчитися вишуканих манер, ще вчора мало не личаками щі хлебтали, а тепер наркоми навіть по закордонах роз’їжджають…

Дивно, але сама тільки думка про народних комісарів, котрі узурпували владу й вільно їздять на різні міжнародні конференції і навіть у Париж, примирила Миколу Прокоповича з Олегом і пригасила роздратування, біс з ним, нехай б’є яйця з тупого боку чи навіть ковтає їх із шкаралупою, однаково своя людина, яка і зрозуміє тебе, і підтримає у важку хвилину.

Наче вгадавши потаємні думки Миколи Прокоповича, Олег запитав:

— Чимось стривожені? Неприємності?

Микола Прокопович хотів відповісти, що тепер усе життя — суцільна неприємність, але утримався, бо Марія Данилівна принесла паруючу запашну кашу, та й хіба молена гудити життя, коли дружина усміхається тобі, а на вулицях цвітуть каштани? Проте не міг уникнути ущипливої репліки:

— Які можуть бути неприємності? Просуваємося під керівництвом совдепів до світлого комуністичного майбуття і невдовзі запалимо вогонь світової революції.

Олег Данилович повільно помішав кашу мельхіоровою ложкою, надібрав скраю, де остигла, підважив ложку, наче виловив найцінніший скарб, і одказав цілком серйозно:

— А таки просуваються, це важко заперечити.

— Через неп, — поблажливо посміхнувся Микола Прокопович, — ось що таке приватна ініціатива, людина й чорта за роги візьме, коли їй це вигідно й потрібно. Більшовики породили неп, і він їх уб’є, знищить, як величезна морська хвиля, що трощить усе, навіть камінь.

— Ви справді вірите в це? — запитав Олег. — По-моєму, більшовики прийшли надовго, якщо не назавжди.

— Що? — Микола Прокопович гнівно відсунув тарілку. Слова Олега не лише здивували його, а й глибоко вразили. — Кепські жарти, полковнику!

— Облиште, який я полковник… Усе минулося…

— Це кажете ви — дворянин і офіцер?! Ну, добре, я з різночинців, начебто одного поля ягода з комісарами, й то не примирився з ними.

— Але ж і втратили багато: бути товаришем міністра Тимчасового уряду, потім міністром у Скоропадського — хто тоді не знав професора Василенка!

— А тепер рядовий викладач цього… як він називається, не можу запам’ятати ті абревіатури, здається, КІНГа?

— Інститут народного господарства, — докинула Марія Данилівна. — Все ж якесь певне її солідне становище, і дай боже, аби комісари забули, що Микола був колись міністром.

— Він сам ніколи цього не забуде, — заперечив Олег, — і уколи честолюбства дошкулятимуть ціле життя.

Микола Прокопович поблажливо викривив губи: невже не ясно, що вся ця система, насильно утверджена більшовиками, неодмінно колись полетить шкереберть, а кого тоді покличуть керувати державою? Як не міг обійтися без нього сам Олександр Федорович Керенський, так не обійдуться і прийдешні, хоч би хто взяв владу — кадети чи народні соціалісти, зрештою, хай навіть петлюрівці, — професор Василенко знадобиться всім.

Але Микола Прокопович не сказав цього, очі в нього потемнішали, він глянув на полковника згори вниз, як на надокучливою прохача в колишній міністерській приймальні.

— Ніхто не знає, що чекає нас попереду, — мовив пророче й з притиском, буцім справді відкривав Америку. — Чи можемо ми зазирнути хоча б у завтрашній день?

— Я можу, — несподівано легко сказав Олег. — Завтра чи, може, сьогодні я піду до губчека, чи ДПУ по-нинішньому, й здамся їм.

Марія Данилівна сплеснула руками й подивилася братові у вічі, намагаючись збагнути, чи не жартує, а Микола Прокопович запитав саркастично: