Оленіада
Шрифт:
– От, значить, де ти його ховаєш?! – уголос повторив свою думку Семен.
Серце Зої загупало і зателіпалося аж у горлі: «Заскочили!». Вона одразу вибудувала в своїй уяві підступний чоловічий ланцюжок: Бодя – Ройтберг – Василенко. Догралася, докрутилася!
– Так! – виклично сказала Зоя, адже добре знала, яким є кращий спосіб захисту. – А ти хіба не ховав би?!
Василенко уявив, як він заштовхує Ройтберга до ванної, і знову розлютився:
– Я б його там і по шматках розібрав! І вночі вивіз би по частинах. У різні кінці міста! Щоб і духу його не було!!!
«Ідея! – спало на думку Зої. – Але якщо Семен знає про ріг, чи варто приховувати? Може, він би допоміг і розпиляти, і зреалізувати? Дам йому п’ять відсотків за працю…»
– Добре, – сказала вона, – іди дивись!
Василенко розгубився. З одного боку, він хотів виглядати сміливим коханцем, справжнім мачо, котрий запросто витягне ненависного суперника в шкарпетках і трусах із ванної, з іншого, подумав він, навіщо це мені, якщо завтра знову треба йти на роботу. Хіба що шантаж? Яким чином? А ось яким! Василенко задоволено потер долоні і витягнув з сумки репортерський фотоапарат.
– Він роздягнутий? – пошепки запитав він Зою.
– Звичайно! В костюм не вбраний!
– Це добре… Робимо так: ти зненацька відчиняєш двері – і, поки він не оговтався, я його фотографую!
– Та як він може оговтатись? – здивувалася Зоя. – Лежить собі…
– П’яний? – ще більше зрадів Василенко, уявивши цей сенсаційний для пані Ройтберг кадр.
– Ти здурів? Як він може бути п’яним? Це ж нежива істота…
У Василенка волосся стало дибки, навіть запітніло вічко всюдисущого фотоапарата…
– Ти його ліквідувала? – захриплим голосом прошепотів він.
– Я? Це не я. Я хіба на таке здатна?!
Василенко нервово заходив по кімнаті. «Так, так, – гарячково розмірковував він, – звичайно ж був хтось третій! Картина зрозуміла: він прийшов так само, як і я. Побачив суперника… І в нього вистачило мужності і сил зробити те, про що я тільки мрію… Що тепер? – І знову підстрижене волосся Василенка дало про себе знати. – А тепер… все звалять на… мене. Де той третій? А раптом Зоя все продумала і під дверима вже чекає судовий інспектор із „понятими”?»
– Хто? Кажи, хто це зробив?! – закричав він.
– Бодя… – перелякано прошепотіла Зоя.
«Шекспір… „Гамлет”… Акт третій…» – промайнуло в розпашілій Василенковій голові. І він безсило опустився на диван.
– Господи… Що ж це робиться… Син убиває батька… Який жах…
Непритомний Василенко лежав на білих Зоїних подушках. Бідна жінка вже двічі почергово підносила йому до носа то пляшчинку з нашатирним спиртом, то його ж власні шкарпетки. Журналіст не реагував. Зоя вже уявляла моторошні заголовки в газетах: «Убивство знаного журналіста в квартирі невідомої перукарки». Думки її пішли в іншому напрямку. Питання про те, що робити з рогом, віддалилося на задній план, тепер треба було подумати про одне: що робити з тілом. Зоя десь вже читала подібне запитання. Здається, там була й відповідь. Але що то було? Зоя оглянула свою куцу книжкову полицю. Там стояло пару книжечок Данієли Стіл, жовто-чорний зашмульганий стосик «покет-буків» улюбленої Донцової, брошурка з жіночої психології «Сто засобів вдало вийти заміж». Ага, ось воно! Вітчизняний детективчик із красномовною назвою «Мерці». Пригадується, Зою зацікавило те, що авторка була головним редактором її улюбленого ілюстрованого журналу. Взагалі-то, Зоя вітчизняних книжок не купувала.
Зоя розгорнула книжку на першій сторінці й одразу ж натрапила на зловісну пораду: «тіло треба розчленувати…» – писала жінка, котра на фотографії, що була розміщена на обкладинці, зворушливо притискала до грудей оберемок ромашок. «Мати Божа! – перелякалася Зоя. – Членувати ріг – то одне, а ось це…» Вона оглянула бездиханне тіло коханця. Зоя відкинула книжку і вирішила використати останній шанс: залізла рукою під шафу, до сховку, і викотила звідти пляшку горілки. Горілку Зоя завжди завбачливо ховала «на чорний день». Відкрутила корок, піднесла до носа небіжчика.
Василенко замукав, на його обличчі смикнулися брови. Він був живий.
Зоя влила кілька життєдайних крапель йому до рота, – і Семен заплямкав губами, як немовля.
– Шляк би тебе трафив! – вилаялась усе ще перелякана Зоя Павлівна. – Що за мужик такий пішов нервовий!
Василенко замукав гучніше. Певно, виходячи з непритомного стану, він уявляв рідного Пантелеймона.
– Цоб-цабе, любчику… – лагідно промовила Зоя. – Пора прокидатися!
Поплямкавши губами і помукавши, Василенько нарешті відкрив очі. Над ним стояла Зоя з пляшкою… Василенько схопився як підстрелений.
«Понятих» не було, міліції також.
– За що Бодя вбив батька? – прямо запитав Василенко.
– Ти що, здурів, – здивувалася Зоя, – чи тобі наснилося? Чи пороблено?
– А хто ж тоді лежить у тебе в ванній? – наполягав Василенко.
– Ріг.
І Зоя розповіла коханцю все від початку до кінця. Кінець був оптимістичний:
– П’ять відсотків – тобі. За допомогу. Я сама не впораюсь.
– Реалізувати стратегічний продукт не так просто, – замислився Василенко. – П’ять відсотків на стайню не вистачить… Двадцять.
– А безкоштовні стрижки ти врахував? – обурилася Зоя Павлівна. – І все інше, – вона кивнула головою на ліжко. – А рибні котлети? А компот?
– А унітаз? А заміна кранів? – парирував Василенко. – А небезпека? Двадцять – і крапка!
Довелося кивнути головою.
– Отже, спочатку оглянемо пацієнта, – сказав Семен. – До речі, якщо будемо говорити, не дай боже говорити прямо – тільки «пацієнт».
– Добре, пішли оглянемо… пацієнта.
Зої було трохи прикро ділитися, але нічого не вдієш. І вона, тяжко зітхнувши, повела коханця до «святая святих».
– М-да-с… – промимрив той, оглядаючи ріг. – Великий, падла… (останнє слово швидше стосувалося суперника). Будемо пиляти. На чотири частини. Не менше. Схожу за інструментами.
– А далі що? – поставила логічне запитання Зоя.
– Далі? – замислився Василенко. – Далі треба пробиватися «догори»… Не будемо ж його продавати пересічним громадянам: закладуть одразу. Треба шукати мафіозі.
– Яким чином?
– Спершу підеш на громадські збори до мерії. Ти ж бачила по телевізору програму «Запитай у мера». Отже, підеш туди, придивишся до публіки: там бувають різні…