Чтение онлайн

Горленко і Ломиковський глянули на Мазепу, і їм жаль зробилося старого. На гадку, що його на царській раді могла стрінути обида, навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до висок. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обида. Невже ж посмів би цар, тепер, коли тільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його пристіл, котрий тріщить, як отеє старе крісло, на якому сів гетьман, — невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її хліб?

Гетьман мовчав. Всі три його вірники не спускали з нього очей.

Як же він за останні місяці подався! З тої пори, як Мотря від'їхала від нього, ніби й життя покидає Мазепу. Ніби Мотря молодість зі собою забрала. Гетьман схуд, посивів, морщинами покрилися лиця, тільки ті очі світяться, як свічки. Як свічки над усопшим, прийшло Ломиковському на гадку.

І він стихійно і, не надумуючися довго, обхопив гетьмана за коліна:

— Ваша милість, зводьте прийняти обід, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же там у голоді сидіти. Будь ласка!

— Спасибі вам. Такого вони мені пива наварили, що й страви не хочу.

У словах гетьмана почувся жаль.

Старшинам дивно було слухати таких слів і дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарікати й жалуватися не любив.

— Коли б я так вірно і дбало служив Богові, то дістав би найбільшу нагороду, а тут, хоч би ти і в ангела перетворився, то й тоді, мабуть, жадної подяки не зажив би за службу і за вірність свою.

Знов залунали голосні стріли, перебиваючи гетьманові слова.

— На віват стріляють, прокляті! — вихопилося Горленкові.

Гетьман пильно подивився на нього.

— Стріляють!

І він гірко всміхнувся і поправився у старім і невигіднім кріслі.

«Як же він постарівся, — знову промайнуло їм через голову. — Це вже не той Мазепа, що був перед роком»

І мороз пішов їм поза плечі. Якби так він, не дай Боже, покинув їх тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, з поганої царської на кращу, Божу службу, що тоді сталося б з ними і з цілою Україною? Нема чоловіка, щоб міг заняти його місце й гетьманувати так, як він.

Мазепа ніби їх гадки відгадав:

— Га, що ж, в ложці каші з'їсти себе не дамо, хоч роти в них широкі й апетити великі.

Горленко стиснув рукоять шаблі. Ломиковському очі засіяли.

— Милосте ваша! Не журіться. Ваш розум, а наші руки, — не підемо в Москву шукати науки.

— Не підемо!

— Чого ж ви стоїте? — перебив їм нараз гетьман. — Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла. Ближче! Так. Старшини крісла до гетьмана притягнули.

— Присуньтеся, щоб не балакати вголос. Присунулися крісло в крісло, і гетьман почав:

— Кажете, не підемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на світі, від котрого не можна би чогось навчитись. А від москалів таки чимало. Подивіться на них. Не знаю, як війна скінчиться, але як тепер воно є, — то цар програв. Август зложив королівську корону, на польському престолі засів царський супротивник, Станіслав Лещинський. Карло побіджує і тріумфує. А дивіть, який послух у царському війську! Чи чували ви що там про якісь бунти, про якусь супротивність цареві? Ані сліду чогось подібного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скінчилася б баталія, а вже горлали б наші всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гіршого, залунав би клич, — переходіть на другий бік! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфірста був і з ним з високої вежі одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловіка, що поруч нього стояв, — «скачи!».

— І що?

— І — цей скочив…

— Монгольська деспотія.

— А в нас анархія слав'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархію переломити.

Ніхто не перечив.

Зелені відблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотіли. Сонце схилялося на захід, а в хаті були від заходу вікна. І знов забриніли шибки.

— Але ж стріляють до біса! — завважив Л омиковський, і гетьман знову питливо глянув на нього. Годі було з того погляду догадатися, чи по нутру йому тая заввага, чи ні.

«Чому він нічого не говорить? Мовчить, як гріб! — питалися в душі старшини. — Це ж така непевність, що довше й витримати годі. Висить над тобою скеля і гнітить. Ні втікати від неї, ні трутити, щоб покотилася до чорта».

Натяки, натяки й натяки, а нічого певного, нічого нового, ходиш, як у потемках, потайниками блукаєш.

І Ломиковський, як близький до гетьмана чоловік, зважився задати йому питання:

— Що ж там на тій раді було?

Гетьман здивовано подивився на нього.

— Нарада тайна була. Знаєте, що таке тайна? — відповів нерадо.

— Прощення вашої милості за сміливість прошу, але ж ми не чужі до вашої милості люди, не сторонні, а, так сказати, свої, близькі, з чого собі і честь велику маємо. Бачили збентеження свого регіментаря і раді б знати, чи не приключилося йому щось непристойного для його достойної особи, щось такого, за що ми, як вірні його старшини, повинні б з усіх сил своїх кріпко за ним постояти.

Усі три припіднялися з місць. Видно, слова не сказані були на вітер, а добулися десь із глибин душі. їх обличчя зробилися поважні й грізні, в їх очах запалав довго здержуваний огонь. Коли б гетьман сказав їм був у цей мент:

«Так, зневажено мене. Ідіть і бороніть моєї честі!» — вони, безперечно, пішли б, не зважаючи на ніщо.

Але гетьман не сказав того. Ще не пора.

Потягнув їх злегка за поли.

— Чого ж бо ви зриваєтеся, сідайте! Невже ж гадаєте, що Мазепа дасть обиджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не купити мене ні за гроші, ні за титули. Гроші я й цареві даю, а титулу вищого, як гетьман, значиться вожд і начальник України, теж не потребую. Мій титул нині не згірший від королівського подольського, а за значіння я з ним також не мінявся б. Але болять мене тії торги, що за живу шкуру українського медведя ідуть. Мене герцогом хочуть зробити, а Київське, Волинське й Чернігівське князівства другим дають. До чого воно подібне? Це ж фантазії, на які я, старий, досвідчений і практичний чоловік, ніяк не піду. Мазепа — гетьман і гетьманом усієї України хоче остаться. Мазепа ніяким чином не допустить до того, щоб чужинці сиділи на нових престолах пошматованої української землі. Досить мені цього, досить!