На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Оформлення Г. Малакова

Було ще рано, коли Федя Кудряш розплющив очі. Знадвору крізь вузьку щілину в брезентових полах намета пробивалось голубувато-рожеве світанкове сяйво. Табір “Променистий” ще спав.

Федя солодко позіхнув, потягся на ліжку. Радісно-збуджене почуття за мить охопило його, коли згадав, де він і як потрапив сюди. “Все-таки чудово, що я в Криму, — подумав Кудряш, перебираючи в пам’яті події останніх днів. — Скільки читав про сонячне кримське узбережжя, про море… Та що книги! Хіба з них уявиш усе, як є насправді? Навіть у панорамному кіно море не таке, як тут, за брезентовою стіною намету… Он воно хлюпає неподалік…”

Кудряш прислухався. Морський прибій глухо бив у кам’янистий берег, шарудів галькою. Верескливо кричали чайки.

Спати більше не хотілось. Федя тихенько встав, відхилив полу намету і мимохіть замилувався величною панорамою безмежної морської далечині, що відкрилася перед ним. Хлопчик одразу помітив зміну, яка сталася з морем. Воно було далебі не таке спокійне і лагідне, як звечора. Важкі свинцеві вали накочувались на берег; по них витанцьовувало сіре шмаття піни.

Несподівано вітер стих, і тільки дрібні бризки нагадували про те, що зовсім недавно тут розгулював нічний бриз.

— Ану лишень, вставайте! — гукнув Федя, стягуючи ковдри з товаришів. — Годі вилежуватись! Гляньте, море яке. Сьогодні, напевно, підемо на шлюпках.

— Облиш, — невдоволено пробурмотів червонощокий товстун Коля Дубчак. — Чого розкричався? Море, море… — Він натягнув ковдру на голову.

— Авжеж, так тебе й пустять у море, — баском обізвався білявий Альоша Шестаков. — Нас досі за маленьких вважають, хоч ми вже у восьмий перейшли. Бояться, щоб не простудились. Воно, звичайно, без походів вожатим спокійніше… Знову вигадають що-небудь, тільки б відкласти похід…

— Та замовкніть ви, — плаксиво обізвався Коля, — і поспати не дадуть…

Однак хлопцям було вже не до сну. Весело сміючись, вони стягли Дубчака з ліжка і подалися геть із намету. Услід за ними вибіг і Коля.

Через хвилину, захекавшись, друзі повернулися. Ранкова прохолода освіжила їх і остаточно відігнала сон.

Знову завели мову про морський похід, що так і не відбувся минулого разу.

— Правду каже Альошка, — мовив довготелесий русявий Володя Рижков, — скрізь порядки одні й ті ж. Був я торік в таборі в Бердянську, на березі Азовського. Й нам обіцяли; підете в море. Все на завтра відкладали. Так і поїхали з табору, а море тільки з берега бачили.

— Хм, теж мені море, — глузливо чмихнув Федя. — Велика калюжа, не більше. Там і глибини справжньої нема. На плоскодонках плавають, а про шлюпки, певно, ніхто й не чув.

— Чому ж не чув? — образився Володя. — У нас у таборі аж три морських шлюпки було. Тільки вожаті нам забороняли на них кататись…

— Ех ти, черевик сухопутний! — докірливо сказав Федя. — Хто ж на шлюпках катається? На шлюпках ходять!

— А ти не вчи мене, — почервонів Рижков. — Ти, либонь, на справжньому морському пароплаві ні разу не був, а я з татом приплив сюди з Одеси на “Росії”…

— Та я й плавати на такому судні не хочу, — сердито обірвав його Федя. — Хіба це справжній корабель? Понабудували залізних посудин, машин наставили! Що ж зосталося морякові? Стій собі та на всякі кнопки натискай!.. На кораблях різні радіопеленги, прожектори, ехолоти. Радіолакацію винайшли… Сидять морячки в теплій рубці, молочко з крендельками попивають, а на екрані всі мілини і підводні рифи видно, як у телевізорі… Теж мені мореплавці! Простої качки не переносять… Нещодавно я сам по радіо чув, автоштурмана сконструювали.

— Що це таке? — запитав Коля.

— Автомат, який сам прокладає курс, без людей. Усе за них кібернетика та телемеханіка роблять.

— От здорово придумали! — захоплено вигукнув Коля.

— Я на “Росії” теж бачив… — почав було Володя Рижков, та Федя знову перебив його:

— Так ось я й кажу: немає тепер справжніх моряків. Сміх один, а не плавання! Кругом маяків понабудували, кожен квадратний кілометр морів і океанів виміряли. Синоптики щодня зведення погоди дають — будь ласка, читайте. На кораблях солярії, плавальні басейни, музичні салони, кінотеатри. І жодного вітрила… — Федя важко зітхнув.

— А хіба це погано? — здивувався Альоша.

— Звичайно, для таких маминих синків, як ти, воно добре, а тільки я вам, хлопці, одне скажу: справжньому морякові тепер життя нема… — Федя безнадійно махнув рукою. — Ось мене візьміть. Скільки я книг прочитав про великих мореплавців, як готувався до далеких мандрівок! Та я, щоб ви знали, який хочете морський вузол зав’яжу. Сам, чуєте, сам, — він гордовито випнув груди, — без будь-чиєї допомоги навігаційну справу опанував… А на щоглу вилізу яку завгодно — голова не запаморочиться.

— Хе, хе, це де ж ти так на щогли лазив? — посміхнувся Володя. — Сам казав, що на морі вперше.

— Я стрибав із парашутної вишки, — гнівно зиркнувши на Рижкова, пояснив Федя, — привчив себе до висоти. А ще поруч з нами будують семиповерховий дім. Кран височенний стоїть. Я на нього аж до самої стріли забирався… Що хочете кажіть, а справу морську я знаю добре. От тільки, — Федя знову зітхнув, — коли забажаю стати матросом, не візьмуть. Скажуть, малий іще, підрости…

— Авжеж, скажуть, — погодились хлопці.

— А колись, — вів своє Кудряш, — ніхто й не спитав би, скільки тобі років, чи згодні батьки. Тільки б діло морське знав добре. Показав себе, і, дивись, ти вже капітан.

— Ти й тепер можеш стати капітаном, — зауважив Коля. — Було б бажання.

— Це я знаю, — кивнув головою Федя. — тільки не про те мова. Тепер ти хоч сто літ плавай по морю, але жодного, хай навіть маленького, острівця чи рифа не відкриєш. Усе вже здавна відкрито й досліджено. Де ти проявиш себе, скажи, де?

— Ну, це ти занадто! — обурився Альоша. — Взяти хоча б атомохід “Ленин”. Та він у такі широти запливав, куди жоден корабель ніколи не заходив! Біля самого полюса висадив на кригу групу радянських зимівників. Хіба не героїчне плавання?