Чтение онлайн

– Я вас не розумію, – сказав я.

– Ви можете взяти їх собі, – відповів він. – Задарма. Завтра в першій половині дня я залишаю Лісабон. Я ставлю лише одну умову.

Я опустив руки. Чуття підказувало мені, що тут щось не так.

– А саме? – запитав я.

– Мені б не хотілося лишатись у цю ніч на самоті.

– Ви хочете перебути ніч зі мною?

– Так. До завтрашнього ранку.

– І це все?

– Це все.

– Більше нічого?

– Більше нічого.

Я недовірливо дивився на чоловіка. Правда, я звик до того, що люди нашого сорту іноді впадали в розпач; що вони часто боялися лишитись самі; що на них находила своєрідна місцебоязнь людей, для яких уже ніде немає місця; і що часом отак уночі якийсь товариш, нехай навіть зовсім незнайомий, міг оберегти іншого від самогубства; але в такому випадку само собою зрозуміло, що людина потребує допомоги, а не допомагає іншому; і не призначає за це ніякої винагороди. У всякому разі – не таку.

– Де ви живете? – спитав я.

– Туди я не хочу. Чи є тут ресторанчик, де можна посидіти?

– Напевно, що десь можна.

– Чи нема якогось такого – спеціально для емігрантів? Як от Саfе de lа rоsе [1] у Парижі?

Саfе de lа rоsе я знав. Там ми з Рут ночували два тижні підряд. Власник кафе дозволяв це тим, хто замовляв собі каву.

Ми приносили з собою кілька газет і лягали прямо на підлозі. Я ніколи не спав на столах; з підлоги принаймні ніколи не впадеш…

– Не знаю жодного, – відповів я.

Я-то знав один такий заклад. Але хіба ж можна чоловіка, який хоче подарувати кому-небудь два квитки на пароплав, вести туди, де люди ладні віддати за них своє око!

– Тут я знаю лише один-єдиний ресторан, – сказав незнайомий. – Але ми можемо подивитись. Може, він ще й відкритий.

Він махнув рукою шоферу самотнього таксі й поглянув на мене.

– Гаразд, – погодився я.

Ми сіли в машину, і мій супутник назвав шоферові адресу. Мені б треба було попередити Рут, що я до ранку не повернуся; та раптом, тільки-но я сів у темне, з якимсь неприємним запахом таксі, в мене спалахнула така шалена надія, що аж голова пішла обертом. Може, все це реальне? Може-таки, ще не настав кінець нашому життю і здійсниться неможливе – наш порятунок? Тепер я боявся лишити незнайомого бодай на секунду.

Ми об’їхали схожу на театральні куліси Prada сіо Соmегсіо [2] і невдовзі потрапили в плутанину сходів та провулків, що вели нагору. Та частина Лісабона мені не була знайома. Як і всюди, я знав, головним чином, церкви та музеї – не тому, що так уже любив Бога чи мистецтво, а просто тому, що в церквах та музеях ніколи не перевіряють документів. Перед розп’ятим Христом та перед майстрами мистецтва я був ще людиною, а не якимось індивідуумом з сумнівними посвідками.

Ми вийшли з таксі й почали підійматися сходами та покрученими провулками нагору. В повітрі плавали запахи риби, часнику, нічних квітів, нагрітого сонцем каміння і сну. Збоку в сяйві місяця здіймався в нічне небо замок Святого Ґеорґа, і місячне світло, наче водоспад, каскадами ринуло по численних сходах. Я обернувся й поглянув униз у гавань. Там текла ріка, а ріка – це свобода, життя, вона вливалася в море, а море – це вже Америка… Я зупинився.

– Сподіваюсь, ви не збираєтесь поглумитися з мене, – мовив я.

– Ні, – відповів незнайомий.

– Я маю на увазі – з квитками на пароплав, – пояснив я. Він їх ще там, на пристані, знову поклав собі в кишеню.

– Ні, – запевнив мій супутник. – Я не жартую. – Тут він показав на невеличку площу, обрамлену деревами: – А он і той ресторан. Він ще відкритий. Там ми не привернемо до себе уваги. Туди ходять переважно іноземці. Нас приймуть за людей, які завтра вирушать у подорож. Як і всіх тих, що відзначають там останню ніч перебування в Португалії, а завтра сядуть на пароплав.

То було щось схоже на бар з невеличкою чотирикутною площадкою для танців та з терасою – заклад, спеціально пристосований для туристів. Десь бриніла гітара, а в глибині залу я помітив співачку – виконавицю «фадо». На терасі кілька столиків займали чужинці. Серед них була жінка у вечірньому вбранні і чоловік у білому смокінгу. Ми знайшли вільне місце скраю тераси. Звідти можна було дивитися вниз на Лісабон, на церковні шпилі в блідому сяйві місяця, на освітлені вулиці, гавань, доки і на судно-ковчег.

– Ви вірите в дальше життя після смерті? – запитав мене власник квитків на пароплав.

Я з подивом глянув на нього. Можна було чекати від нього чого завгодно, але не такого запитання. Надто вже несподіваним воно було.

– Не знаю, – зрештою відповів я. – За останні роки мені довелося надто багато займатись життям на цім світі. Коли потраплю до Америки, то охоче подумаю і про це, – додав я, нагадуючи незнайомому про те, що він обіцяв мені білети.

– Сам я не вірю, – сказав він.

Я мимоволі зітхнув. Вислухати нещасну людину я був готовий, але дискутувати не хотілось. Для цього мені бракувало спокою. Внизу стояв пароплав, і він турбував мене.

Мій сусіда якийсь час сидів мовчки, ніби спав з розплющеними очима. Потім, коли на терасу вийшов гітарист, він прокинувся.

– Моє прізвище – Шварц, – мовив він. – Це не справжнє моє прізвище; воно лише записане в моєму паспорті. Але я звик до нього, і на цю ніч нам і його досить… Ви довго жили у Франції?

– Поки можна було.

– Були інтерновані?

– Коли вибухнула війна. Як і всі інші.

Шварц кивнув.

– Ми теж. Я був щасливий, – несподівано тихо мовив Шварц, похиливши голову і відвівши вбік погляд. – Я був дуже щасливий. Щасливіший, ніж будь-коли сподівався стати.

Спантеличений, я обернувся до нього. Далебі, він зовсім не скидався на щасливця. То був звичайнісінький, трохи несміливий чолов’яга.

– Коли? – здивовано запитав я. – Чи не в таборі?

– Останнього літа…

– 1939 року? У Франції?