Чтение онлайн

стояння — діло добре загалом.

А я таки чогось подумав зразу,—

аж де зійшлись, чого б то за селом?

А якось бачу — щось майнуло з греблі.

Шубовснуло — аж зойкнула вода.

А я ж туди і ніг не дотереблю.

Ну, думаю, втопилась, от біда.

То добре, що Іван тут нагодився

та витяг із води напівживу.

Бо там колись мій шурин утопився,

то гибле місце, я й не допливу.

Суддя сказав: — Усе це прикро, справді,

і ті млини, і втоплений шуряк.

Але ж ми іншу розглядаєм справу —

не як топилась, а труїла як.

Тож свідок мовив трохи не до діла.

Тут треба чітко провести межу.

— То я ж не бачив, як вона труїла.

А як топилась, — бачив. То й кажу.

Тоді Бобренчиха становила інших осіб,

числом сімнадцять,

а з тих сімнадцяти має п’ять,

котрі до присяги годні будуть.

Ну, ті сказали, що Маруся — відьма,

що у Полтаві гіршої нема,

що всі це знають, і по ній це видно,

і що вона ж співала і сама:

«Котра дівчина чорні брови має,

то тая дівчина усі чари знає».

І то ж вона наврочила, нівроку,

що покалічив Савку Саврадим.

Уміє перекинутись в сороку,

а то виходить з комина, як дим.

— Панове судді, я прошу пробачення,—

сказав Горбань з паперами в руці.—

З’ясую стисло свідкам звинувачення,

щоб не збивали суд на манівці.

Козак Бобренко, на ім’я Григорій,

єдиний син достойної вдови,

котора зараз у такому горі,

що не схилить не можна голови,—

чотири годи бувши у походах,

ні в чім нагани жодної не мав.

Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,

і скрізь, де полк Полтавський воював.

А це улітку повернувсь додому,

в хазяйство, підупале за війну,

і, як годиться хлопцю молодому,

хотів ввести у дім собі жону.

Отож нагледів дівку, собі рівну,

дізнавши, певно, що і він їй люб,

Грицько посватав Галю Вишняківну,

повзявши намір брати з нею шлюб.

Чурай Маруся, що його любила,

любила, справді, вірно і давно,

тоді його із ревнощів убила,

підсипавши отруту у вино.

Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,

як не було, а ревнощі — це сказ.

Так стався злочин. Хлопець у могилі.

І от стоїть убивниця пред нас.

Страшна, панове, приточилась справа.

Хай стане совість на сторожі права!

Порадившись, звеліли ми пред вряд

поставити Грицькову наречену.

Тож Галя Вишняківна підійшла,

була про все розпитана дискретно

і лагідно, як молода особа,

з уникненням подробиць, що могли б

ще більше їй розвередити душу.

І теж вона признала під сумлінням,—

що так було, любилися ми з Грицем,

побратись мали... мови не стає...

Що він ходив до тої чарівниці,

панове суд, то істина не є.

Вона у нього розум відіймила,

але було це не тепер, колись.

А як вона була йому немила,

то хто ж його присилує: женись!

Вона ж, дурна, чогось була топилась,

по тому ще й заслабла і злягла.

А я кажу: чого ти причепилась?

Чи ти його у власність набула?

А він такий, що він брехать не буде.

Грицько був чесний, не якийсь бабій.

Він сам казав, що вже її забуде.

У домі в нас він був уже, як свій.

Оце увосень мали ми побратись.

Помщаючись, пропала ж і сама.

Вже тато наш і на весілля втратились,

а Гриць умер... а Гриця вже нема...

— В такому разі будемо відверті,—

сказав суддя,— бо тут не до прикрас.

Чого ж тоді він в ніч своєї смерті

таки у неї був, а не у вас?

Тоді Вишняк, жалосний за такую

тяжку зневагу дому свойого,

просив дочку не спитувати більше.

Галю спочутливо одвели

баби в бабинець, сплакану,

понєваж

при кождім ділі

свій бабинець є.

Суддя поглянув на підсудну лаву:

— Що скаже нам убивниця на се?

Вона ні слова не сказала праву.

Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.

Тоді сама Бобренчиха, вдова,

суду сказала у тії слова:

— Мовчить, бо стидно. Бачив бог із неба.

Я знаю все, так наче там була.

В ту ніч вона сама його до себе,

розпутниця, обманом затягла.

Яка стоїть немов свята та божа.

Ото така вже вдача потайна.

Бо на обличчя з янголами схожа,

але в душі — то чистий сатана.

Якби я вам про неї розказала,

що говорив про неї хто кому!

Вона в Полтаві світу зав’язала

хіба Грицькові тільки одному?!

І осінило раптом Горбаня:

— А може, то було якесь дання?

Якесь чар-зілля або привороти,

і він не зміг його перебороти.

Тому й зайшов од Галі до Марусі,

улігши тій диявольській спокусі.

А зілля річ, ви знаєте, капризна —