Чтение онлайн

Купив Демко за ту гривню свічок, а Харко, повечерявши добре, як звичайно вчений, сів думати та видумувати розумне слово. Свічки позасвічував, сів за стіл, голову підняв, у стелю дивиться, виваливши очі, руками розводить, то палець у лоб ткне, то на ніс положить, то у рот всуне та сопе, аж свистить, мов на сопілку гра… та разом скочить з лавки, стане ходити по хаті, руками б'ється об поли, здихне… та вп'ять сяде за стіл. Та таку кумедію строїв через усю ніч; свічки догоріли, став світ. Харко знемігся, звалився на лаву і захріп.

– А що, милий сину! що розумне видумав? чи ззивати на завтра дяків, щоб твого розуму дознали? – питав батько уранці.

– Потривай! Спішачи, Миколу звалиш! – каже Харко. – Як кажуть мужики, такі розумні, як і ти. Так-то ув одну ніч і видумаєш. Купуй ще на гривню свічок, коли хочеш до мого розуму добратися.

Купив батько свічок; попалив їх син, як і у першу ніч, а усе-таки не придумав нічого, бо кріпко розуму набрався по чужим сторонам.

Пропала батькова ще одна гривня на свічки, попалив і їх Харко… Еге! – та трохи лишень чогось-то не видумав, бо ліг спати веселенький і рано скочив.

– А що, синашу? – питається батько. – Чи закликати дяків?

– Клич, старик, хоч усе село, – каже Харко, – я їм такого усучу, таке скажу, що і через десять год не розжують усі дяки, скільки їх є.

– Отеє добре, сину, – каже батько, – так на завтра і покличемо.

Почали муку сіяти, птицю різати, горілки добувати… звісне діло, письменні люди будуть обідати, не мало їм треба придбати.

Батько землі під собою не чує! Збігав у город по дякам, по піддячим, кого знав, і у себе по селу, усіх просить побувати до нього, хліба-солі покушати, сина, що звернувся з чужої сторони, послухати його розуму. Усяк, погладжуючи себе по череву, усяк обіщався, – та таки і зійшлось чималенько.

Посідали за стіл. Звісне діло, дяки на покуть, а опрочі усяк по почоту. Демко знай частує гостей; а дяки, штрикаючи себе то в лоб, то по носу, то стукаючи кулаками по столу, товкують промеж себе, що то означа «виспрь» – чи воно птиця, чи звіряка, чи чоловік, чи… місто святе про нас? – та спорять, та кричать на усю хату. А опрочі, неучені, сидять та слухають, рот пороззявлювавши… звісно, що наш братчик скаже проти такої премудрості? Тут же дяки спорять, а свого-таки не забувають: те й діло, що наньмички Демкові миски з стравою подають та знов доливають і печеного підкладають. А Демко знай з чарками обходить усіх, веселенький, усміхається та дума собі: «Мурдуйтесь, мурдуйтесь! Сьогодні ваше пущання; забудете бришкати. Замовчите, як де у беседі явиться мій Харко. Він вам заб'є баки своїми словами, що набрався у розумних людей».

А Харко позакладав руки у китаєві штани, ходить собі по хаті, дметься, як той індик, не дивиться ні на кого, не помога батькові, щоб кого почастовать або чим кого припоштовать, не чує, що коло нього говорять, і дума: «Тут усе не так, як бачив я по чужих сторонах. Нехай лишень послухають і мого, що їм скажу. Помнуть свої чуби, як нам'яв і я свій добре, поки видумав».

Дяки і гості пообідали… чи то пак, вичистили хазяйську посуду добре, дотла, аж вискромадили; кісточки пересмоктали; а що напитків, так і крапелини не зоставили – таки-так упоралися, як звичайно вчені люди, що аж спотикаються, уставши із-за столу. Зараз би то за шапки та за палички, а зачим прошені, того і позабували; так Демко і зопинив, і попросив посідати вп'ять та послухати, що скаже син його, що навидався світу і від людей наслухався усього розумного. Посідали знов дяки і опрочі гості, голови понурили, паличками попідпирались і налагодились слухать.

– А скажи нам, сину, чи не знаєш чого розумного? – почав Демко, і сам узявшись у боки від хвастощів перед дяками, що от-от посміється над ними.

А Харко і гукнув: «Оттак пак! отеє я ходячи вам буду казати? ні – нехай виясниться. У тих сторонах, де я бував, так там, хто хоче розумне сказати, так його саджають на покуті. Пустіть і мене на покуть, а то не скажу нічого».

Пороздвигалися дяки, пустили Харка на покуть, і мовчать, і налагодилися слухати.

Сидить Харко на покуті, викашлявся, уса розгладив, окинув оком усіх та й каже:

– А що, панове дяки, і ви, старі люди! вам і не присниться там бути, де я побував; ніколи і на думку вам не спаде, що я видав. Набрався-таки розуму; буде з мене. Що і скажу вам, так ви не второпаєте. Одначе спитаю у вас чогось, а ви, коли достане у вас розуму, скажіть, що і як бути. Та навряд скажете: ви дальше світу не бачили, як у своєму селі, не так, як я. А скажіть мені: як згорить батькова хата, де будуть тогді горобці водитися? Га? а скажіть, хто зна?

Дяки і усі люди, що слухали, аж почервоніли від сорому за таку нісенітницю і ще нижче голови понурили; а старий Демко як сплесне руками, як схватить себе за волосся, як крикне:

– Пропали свічки!., пропали й гроші за свічки!., пропали гроші за науку!., лучче б ти, сякий-такий сину, дурнем ріс би дома, ніхто б і не знав, що ти єси дурень; а тепер усяк бачить, що ти вернувся більшим дурнем, чим був…

Гм! Надогад. Себто проти… та ви і самі, здорові були, знаєте. Ось і наш Харко їздив далеко ума-розуму куповать.