Чтение онлайн

II

Сидить батько кінець сто­ла,

На ру­ки схи­лив­ся;

Не ди­виться на світ бо­жий:

Тяжко за­жу­рив­ся.

Коло йо­го ста­ра ма­ти

Сидить на ос­лоні,

За сльоза­ми лед­ве-лед­ве

Вимовляє доні:

“Що весілля, до­ню моя?

А де ж твоя па­ра?

Де світил­ки з дру­женька­ми,

Старости, бо­яре?

В Мос­ков­щині, до­ню моя!

Іди ж їх шу­ка­ти,

Та не ка­жи доб­рим лю­дям,

Що є в те­бе ма­ти.

Проклятий час-го­ди­нонька,

Що ти на­ро­ди­лась!

Якби зна­ла, до схід сон­ця

Була б уто­пи­ла…

Здалась тоді б ти га­дині,

Тепер - мос­ка­леві…

Доню моя, до­ню моя,

Цвіте мій ро­же­вий!

Як ягод­ку, як пта­шеч­ку,

Кохала, рос­ти­ла

На ли­шенько… До­ню моя,

Що ти на­ро­би­ла?..

Оддячила!.. Іди ж, шу­кай

У Москві свек­ру­хи.

Не слу­ха­ла моїх річей,

То її пос­лу­хай.

Іди, до­ню, най­ди її,

Найди, привітай­ся,

Будь щас­ли­ва в чу­жих лю­дях,

До нас не вер­тай­ся!

Не вер­тай­ся, ди­тя моє,

З да­ле­ко­го краю…

А хто ж мою го­ло­воньку

Без те­бе схо­ває?

Хто зап­ла­че на­до мною,

Як рідна ди­ти­на?

Хто по­са­дить на мо­гилі

Червону ка­ли­ну?

Хто без те­бе грішну душу

Поминати бу­де?

Доню моя, до­ню моя,

Дитя моє лю­бе! Іди од нас…”

Ледве-ледве

Поблагословила:

“Бог з то­бою!” - та, як мерт­ва,

На діл по­ва­ли­лась…

Обізвався ста­рий батько:

“Чого ждеш, не­бо­го?”

Заридала Ка­те­ри­на

Та бух йо­му в но­ги:

“Прости мені, мій ба­теч­ку,

Що я на­ро­би­ла!

Прости мені, мій го­лу­бе,

Мій со­ко­ле ми­лий!”

“Нехай те­бе бог про­щає

Та добрії лю­де;

Молись бо­гу та йди собі -

Мені лег­ше бу­де”.

Ледве вста­ла, пок­ло­ни­лась,

Вийшла мовч­ки з ха­ти;

Осталися си­ро­та­ми

Старий батько й ма­ти.

Пішла в са­док у виш­не­вий,

Богу по­мо­ли­лась,

Взяла землі під виш­нею,

На хрест по­че­пи­ла;

Промовила: “Не вер­ну­ся!

В да­ле­ко­му краю,

В чу­жу зем­лю, чужі лю­де

Мене за­хо­ва­ють;

А своєї ся кри­хот­ка

Надо мною ля­же

Та про до­лю, моє го­ре,

Чужим лю­дям ска­же…

Не роз­ка­зуй, го­лу­бонько!

Де б не за­хо­ва­ли,

Щоб грішної на сім світі

Люди не зай­ма­ли.

Ти не ска­жеш… ось хто ска­же,

Що я йо­го ма­ти!

Боже ти мій!.. ли­хо моє!

Де мені схо­ва­тись?

Заховаюсь, ди­тя моє,

Сама під во­дою,

А ти гріх мій спо­ку­туєш

В лю­дях си­ро­тою,

Безбатченком!..”

Пішла се­лом,

Плаче Ка­те­ри­на;

На го­лові хус­ти­ноч­ка,

На ру­ках ди­ти­на.

Вийшла з се­ла - сер­це мліє;

Назад по­ди­ви­лась,

Покивала го­ло­вою

Та й за­го­ло­си­ла.

Як то­по­ля, ста­ла в полі

При битій до­розі;

Як ро­са та до схід сон­ця,

Покапали сльози,

За сльоза­ми за гірки­ми

І світа не ба­чить,

Тілько си­на при­гор­тає,

Цілує та пла­че.

А во­но, як ян­ге­лят­ко,

Нічого не знає,

Маленькими ру­чи­ця­ми

Пазухи шу­кає.

Сіло сон­це, з-за дібро­ви

Небо чер­воніє;

Утерлася, по­вер­ну­лась,

Пішла… тілько мріє.

В селі дов­го го­во­ри­ли

Дечого ба­га­то,

Та не чу­ли вже тих річей

Ні батько, ні ма­ти…

Отаке-то на сім світі

Роблять лю­дям лю­де!

Того в'яжуть, то­го ріжуть,

Той сам се­бе гу­бить…

А за віщо? Свя­тий знає.

Світ, бач­ся, ши­ро­кий,

Та не­ма де при­хи­ли­тись

В світі оди­но­ким.

Тому до­ля зап­ро­да­ла

Од краю до краю,

А дру­го­му ос­та­ви­ла

Те, де за­хо­ва­ють.

Де ж ті лю­де, де ж ті добрі,

Що сер­це зби­ра­лось

З ни­ми жи­ти, їх лю­би­ти?

Пропали, про­па­ли!

Єсть на світі до­ля,

А хто її знає?

Єсть на світі во­ля,

А хто її має?

Єсть лю­де на світі -

Сріблом-злотом ся­ють,

Здається, па­ну­ють,

А долі не зна­ють,-

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з го­рем

Жупан надіва­ють,

А пла­ка­ти - со­ром.

Возьміть срібло-зло­то

Та будьте ба­гаті,

А я візьму сльози -

Лихо ви­ли­ва­ти;

Затоплю не­до­лю

Дрібними сльоза­ми,

Затопчу не­во­лю

Босими но­га­ми!

Тоді я ве­се­лий,

Тоді я ба­га­тий,

Як бу­де сер­денько

По волі гу­ля­ти!

III

Кричать со­ви, спить дібро­ва,

Зіроньки сіяють,

Понад шля­хом, щи­ри­цею,

Ховрашки гу­ля­ють.

Спочивають добрі лю­де,

Що ко­го вто­ми­ло:

Кого - щас­тя, ко­го - сльози,

Все нічка пок­ри­ла.

Всіх пок­ри­ла темнісінька,

Як діто­чок ма­ти;

Де ж Кат­ру­сю при­гор­ну­ла:

Чи в лісі, чи в хаті?